Важлива місія під назвою "Холодець".

Ранок 29 грудня почався не з кави, а з енергійного гуркоту найбільшої каструлі в будинку. Катя, затята прихильниця кулінарних традицій, уже встигла розкласти на столі яловичу гомілку, корінці селери та гору спецій.

— Так, прокидайтеся, солодкі мої! — Катя весело поплескала в долоні, коли Максим з Оленою, трохи сонні, але з підозріло щасливими обличчями, з’явилися на кухні. — Дивіться, яка погода! Сонце, сніг рипить — ідеальний день для того, щоб ви звільнили нам кухню.

— В якому сенсі «звільнили»? — Максим спросоння потягнувся за туркою.

— У прямому! — Ігор, який уже стояв біля мийки з похмурим виглядом людини, що усвідомила масштаби майбутньої роботи, помахав морквою. — Ми з шеф-кухарем Катериною беремо на себе «холодцевий фронт». М'ясо саме себе не зварить, а кіт сам себе не проконтролює. Тому, діти мої, марш на вулицю! Дихайте киснем, робіть селфі на фоні ялинок, будуйте сніговиків — що хочете робіть, тільки не заважайте нам створювати шедевр гастрономії.

— Ігоре, ти ж казав, що ненавидиш допомагати з м'ясом, — усміхнулася Олена, наливаючи собі чай.

— Я і зараз ненавиджу! — патетично вигукнув Ігор. — Але Катя пообіцяла, що якщо я хоч раз спробую з’їсти шматочок під час розбору, вона змусить мене вручну чистити весь сніг навколо будинку зубною щіткою. Тож я тут у заручниках. Рятуйтеся, поки можете!

Катя підійшла до Максима й Олени, м'яко підштовхуючи їх до дверей. — Серйозно, йдіть погуляйте. Тут недалеко є стежка до старого водоспаду, він зараз неймовірно гарний в замерзлому стані. Повернетесь якраз до обіду, коли тут почнеться найцікавіше — фаза «хто з’їв усю моркву з бульйону».

— Ну, якщо нас виганяють... — Максим глянув на Олену і простягнув їй руку. — Підемо?

— З великим задоволенням, — відповіла вона, і цей короткий обмін поглядами не сховався від Ігоря.

— О-о-о! — закричав він їм у спини, коли вони вже взувалися. — Бачу-бачу! Архітектурний проєкт «Міст кохання» офіційно зданий в експлуатацію! Катю, ти бачила цей погляд? Все, я офіційно звільняюся з посади Купідона і йду чистити цибулю!

Коли за парою зачинилися двері, в будинку залишився лише затишний аромат спецій, що вже почали грітися в каструлі, і буркотіння Ігоря, який намагався домовитися з Вусачем про спільну частку в майбутньому делікатесі.

— Так, Ігоре, досить базікати, — скомандувала Катя. — Бери ніж. Робота чекає.

Натомість Максим та Олена повільно йшли засніженою стежкою. Ліс навколо був спокійний і величний, припорошений свіжим снігом, що м’яко поскрипував під ногами. Високі смереки стояли, наче застиглі велетні, а повітря було настільки чистим, що здавалося, його можна було пити.

— Слухай, а тут так тихо, що аж дзвенить, — прошепотіла Олена, дивлячись на Максима. — Після Ігоря це навіть трохи дивно.

— Це його відсутність, — усміхнувся Максим, обережно обтрушуючи сніг з гілки, щоб він не впав на її шапку. — Він зараз, мабуть, активно планує, як з’їсти пів каструлі холодцю, поки Катя відвернеться.

Вони дійшли до водоспаду. Він застиг, перетворившись на величну крижану стіну, що виблискувала на сонці тисячами діамантів.

— Це просто... Вау, — видихнула Олена, притискаючись до Максима. — Я ніколи такого не бачила.

— Я теж, — відповів він, обіймаючи її. — Я бачив багато величних будівель, але жодна з них не викликала стільки відчуттів, як цей замерзлий потік.

Вони стояли так кілька хвилин, просто насолоджуючись моментом. Тиша лісу, холодний вітер і тепло одне одного.

— Максе, — Олена підняла голову. — А що ми робитимемо після Нового року? Коли повернемося?

— Не знаю, — Максим подивився їй у очі. — Але точно не будемо просто друзями. Я не хочу, щоб це закінчилося. Ці гори, ця атмосфера... ти.

— Я теж, — вона торкнулася його щоки. — Я ніколи не думала, що те Різдво може так усе змінити.

Він нахилився і м'яко поцілував її прямо тут, біля замерзлого водоспаду, під покровом засніжених дерев. Це був поцілунок, який обіцяв продовження.

Тим часом на кухні «Білої Скелі» панувала зовсім інша атмосфера. Катя методично різала м'ясо для холодцю, а Ігор, як справжній мученик, стояв поруч і з виглядом глибокого філософа проціджував бульйон.

— Ігоре, не дрімай! — Катя штовхнула його ліктем. — Мені потрібен твій гострий зір. Чи є там ще кісточки?

— Кісточки? Катрусю, я дивлюся в цю каструлю вже четверту годину. Я знаю кожну молекулу цього бульйону! — Ігор зітхнув. — Цей холодець — це як проєкт на роботі. Починаєш з ідеї, потім купа болю з деталями, а потім — або виходить шедевр, або треба все викидати.

— Точно! Тільки на роботі ти не можеш з'їсти половину проєкту, поки він готується, — відрізала Катя. 

 — Катю, я от думаю, як там наша «солодка парочка»? Напевно, вже знайшли якийсь пафосний камінь і присягаються одне одному у вічному коханні.

— Нехай присягаються, — Катя усміхнулася. — Нам вистачає твоїх страждань. А ти що, вже скучив за ними?

— Та ні! Я просто думаю, хто буде свідком на їхньому весіллі. Я ж Купідон, мені належить! — Ігор уявив себе в ролі Купідона, тримаючи сито.

Саме в цей момент на кухні пролунав гучний тріск, дзвін розбитих кульок і тріумфальне «МЯ-Я-Я-У!».

— Вусач! — вигукнули Катя та Ігор в унісон, кидаючись до вітальні.

Там на підлозі, серед розбитих скляних кульок і розірваної мішури, лежала новорічна ялинка. А на її верхівці, як переможець, сидів Вусач, що гордо тримав у зубах золоту зірку.

— Це кінець світу, Катрусю! — Ігор схопився за голову. — Кіт-диверсант! Він її переміг! Ми втратили ялинку!

— Заспокойся, Ігоре, — Катя почала збирати уламки. — Це просто кіт. Він думав, що це гігантська іграшка.

— Ні, Катю! Це був акт відплати! — Ігор показував пальцем на Вусача. — Він не пробачив мені ковбасок! Цап був розвідником, а кіт — ударною силою!

Коли двері будинку нарешті відчинилися, Максим та Олена, засніжені та рум’яні від морозу, застигли на порозі. Посеред вітальні лежала ялинка, а в центрі цього хаосу на колінах сидів Ігор із віником.