Чани та перший поцілунок

Грудень почався з того, що сонце нарешті пробило хмари й засліпило долину так, що сніг став схожий на розсип діамантів. Камін ще тримав нічне тепло, а на кухні вже приємно пахло кавою, яку Максим варив у турці.

— Вставайте, соні! — Максим пройшовся коридором, постукуючи в двері. — Хто перший у душ, той займає найкраще місце в чані!

— Я вже встав, я вже в коді! — почулося з кімнати Ігоря, а потім звук падіння чогось важкого. — Тобто, я вже в кросівках! Катю, виходь, я заварив тобі чай, але, здається, випадково насипав туди солі замість цукру.

— Ігоре! — почувся стогін Катерини. — Як можна бути програмістом і переплутати два білих порошки в різних банках?

— Це був баг інтерфейсу! Банки однакові! — виправдовувався той.

За годину компанія вже була біля річки. Пара від чавунних казанів підіймалася високо до самих верхівок смерек, змішуючись із ранковим туманом. Повітря було настільки свіжим, що аж поколювало в носі. Коли дівчата вийшли з роздягальні, Максим на мить забув, як дихати: Олена у лаконічному купальнику, з розпущеним волоссям, що почало в'юнитися від пари, виглядала на фоні білого снігу як справжня лісова німфа.

— Ну що, архітекторе, заціпенів? — підморгнув йому Ігор, який уже натягнув вовняну шапку для бані й виглядав у ній як кумедний гном. — Давай, подавай пані руку, поки я буду приносити себе в жертву температурному режиму.

Ігор, як і обіцяв, миттєво взяв ініціативу: — Так, ми з Катею йдемо он у той менший чан, там, кажуть, вода з особливим «програмістським» секретом. А ви залишайтеся тут, не займайте наш простір! Катрусю, бігом, поки я не змерз як мамонт!

Катя лише хихикнула й побігла за Ігорем, залишаючи Максима та Олену вдвох біля великого чану, де у воді плавали лимони та хвоя.

— Ну от, — Максим подав Олені руку, допомагаючи зайти у воду. — Тепер офіційно: Ігор — найкращий і найгучніший Купідон у світі.

— Він такий очевидний, що це навіть мило, — Олена опустилася у гарячу воду й блаженно заплющила очі. — О боже, це найкраще, що траплялося зі мною за рік. Знаєш, я весь час думаю... про ці квіти, про наш похід... про тебе.

— І до яких висновків ти дійшла? — Максим підплив ближче, так, що їхні коліна під водою зіткнулися.

— До того, що я не хочу повертатися в Київ, де ми просто " друзі у вихідні дні від роботи". Тут усе якесь... справжнє. І ти справжній.

— Обіцяю, — Максим наблизився до її обличчя так близько, що вона відчула тепло його дихання, — що після цієї поїздки ми ніколи не будемо «просто друзями».

Він уже майже торкнувся її губ, як раптом з-за сусідньої огорожі почувся дикий вереск Ігоря: — А-а-а-а! Катю, вона холодна! Річка холодна! Максе, рятуй, я перетворююся на крижану статую!

Через секунду повз їхній чан пролетів мокрий Ігор, роблячи неймовірне сальто у сніговий замет, а за ним із реготом бігла Катя.

— Прощавай, романтико! — засміялася Олена, відкидаючи голову назад.

— Нічого, — Максим теж засміявся, притягуючи її до себе за талію. — У нас ще є час. Я щось придумаю.

Максим і Олена перезирнулися, почувши черговий вибух сміху та плескіт за парканом. Було очевидно, що план Ігоря про «повну самотність» протримався рівно тридцять хвилин, після чого йому явно забракло аудиторії для своїх жартів.

— Ігоре! Катю! — гукнув Максим, перехиляючись через край чану. — Ану згортайте свою конспірацію і переходьте до нас! Ми ж бачимо, що ви там уже самі із собою розмовляєте.

— О! Почули клич предків! — голова Ігоря в кумедній вовняній шапці миттєво з’явилася над огорожею. — Ну, ми не хотіли перебивати ваш архітектурний симпозіум, але Катя каже, що я вже переказав їй весь зміст «Вікіпедії» від літери «А» до «Б».

Через хвилину вони вже всі вчотирьох сиділи у великому чані, оточені парою та ароматом хвої. Ігор одразу ж зайняв «стратегічну позицію» навпроти Максима.

— Я ж Катрусі пропонував: закохатися в мене, то нам і чан окремий не заважатиме, і сюжетна лінія буде як у Netflix, — Ігор пафосно поправив шапку. — Але вона в нас жінка-кремінь!

— Слухай, «герою-коханцю», — засміялася Катя, — мені для драми цілком вистачає твоїх історій про прострочені дедлайни.

— Так, все, викликаємо підкріплення! — вигукнув Максим і помахав рукою працівнику бази. — Друже, можна нам чайник трав'яного чаю?

Поки чекали на чай, Ігор почав досліджувати вміст чану, виловлюючи гілку смереки.

— Чуваки, я от думаю... Навіщо платити за бренд «Чан», якщо можна зробити стартап «Чан на мінімалках»? Береш звичайну чавунну ванну, кидаєш туди кип’ятильник, кришиш три апельсини — і вуаля! Гірський релакс у твоїй хрущовці.

— Ага, і наливку не забудь, — підхопила Олена. — Пам’ятаєте, ми жартували про бізнес на наливках? Це ж ідеальна комбінація послуг.

— Точно! — Ігор аж підстрибнув у воді, здійнявши цілу хвилю. — Рекламний слоган: «Спочатку пийте нашу фірмову наливку "Гірський глюк", а тоді з розгону стрибайте у ванну з кип’ятильником!». Ефект — незабутній. Або вилікуєтесь від усього одразу, або побачите Чугайстра без реєстрації та смс.

— Як лікар, я офіційно заявляю: цей бізнес-план закінчується в моєму приймальному відділенні, — відрізала Олена, хоча сама ледь стримувала сміх.

— Зате який маркетинг! — Максим підняв уявний келих. — «Гарячі емоції та іскри з очей у прямому сенсі слова».

Персонал приніс великий заварений чайник і дерев’яні горнята. Чай пахнув чебрецем і медом, і на мить у чані настала та сама блаженна тиша, заради якої люди й їдуть у гори. Тільки Вусача не вистачало, але Ігор запевнив, що кіт зараз точно проводить ревізію решти продуктів у будинку і йому не до водних процедур.

Будинок «Біла Скеля» зустрів їх абсолютною темрявою. Навіть вуличний ліхтар, що зазвичай блимав біля воріт, згас.

— О, приїхали. Світловий детокс активовано, — пробурмотів Ігор, намацуючи ручку дверей. — Максе, скажи, що ти заплатив повну суму за будиночок і господар не вирубив нам світло, бо ліміт вичерпано, а не проінвестував ці гроші в корм для Вусача.