Ранок різдва

Ранок Різдва почався не з сонячного променя, а з того, що Ігор, який зазвичай спав до обіду, підірвався ні світ ні зоря. Можливо, його розбудив запах кави, що вже почав просочуватися з кухні, а можливо — жага до нових підколювань.

Він навшпиньки підійшов до ліжка Максима, нахилився над самим вухом друга і голосно прошепотів: — Контроль присутності! Об'єкт на місці!

Максим здригнувся, розплющив одне око і невдоволено потягнув ковдру на себе. — Ігоре, якщо зараз не перша година дня, ти ризикуєш стати першою жертвою цього свята.

— О-о-о, ти ще тут? Зі мною? — Ігор театрально приклав руку до серця, ігноруючи погрози. — Яке щастя! То мені можна розраховувати на ще пару сніжних ранків від тебе? Я вже думав, ти вночі евакуювався на другий поверх і залишив мене тут замерзати наодинці з моїми екзистенційними кризами. Значить, стара гвардія ще в строю? Балкон і «собачий холод» сьогодні за розкладом?

— Іди ти... в душ, — пробурмотів Максим, але не зміг стримати посмішки. — Я нікуди не збирався. Вставай уже, «кинутий» ти наш. Сьогодні великий день, — впевнено сказав Максим, нарешті скидаючи з себе залишки сну.

Хлопці швидко привели себе до ладу й спустилися на кухню. Там уже панував затишок: на столі парувала свіжа яєшня з томатами, а повітря було густим від аромату кави. Дівчата, на диво, прокинулися раніше й уже встигли навести лад. У кутку біля своєї миски сидів Вусач — він виглядав настільки задоволеним і круглим, що здавалося, ще один шматочок, і він почне котитися по підлозі.

— О, виповзли! — засміялася Катруся. — А ми вже думали, що доведеться йти в центр селища самим, а вас залишити охороняти диван.

Олена, яка саме знімала турку з плити, повернулася до хлопців. Її погляд зупинився на Максимові, і на її обличчі з’явилася м'яка усмішка.

— Максе, будеш каву? — запитала вона тихим, майже інтимним голосом.

Максим не встиг навіть рота відкрити, як Ігор, уже вмощуючись на своєму улюбленому стільці, бадьоро вигукнув: — Я теж буду! І Катруся теж! — він перевів погляд з Олени на Максима й підморгнув. — Оленко, ти не соромся, роби на всіх. У нас тут колективна кавозалежність. А Максік тобі потім за це... ну, не знаю, зірку з неба дістане. Або хоча б сніг з машини зчистить.

— Ігорку, твій внутрішній офіціант сьогодні надто активний, — пожартувала Олена, але слухняно дістала ще два горнятка.

— Вусач уже свій «сніданок чемпіона» отримав, — Катя кивнула на кота. — Він, на відміну від деяких програмістів, не чекав особливого запрошення. Як тільки почув запах сиру — відразу провів майстер-клас із випрошування.

— Правильний кіт, — схвалив Ігор, підтягуючи до себе тарілку. — Бере від життя все, поки дають.

Поки вони снідали, обговорюючи план поїздки, Максим час від часу ловив погляд Олени. Вона підливала йому каву, і кожен такий жест здавався частиною їхньої маленької таємниці, яку так незграбно, але весело намагався розсекретити Ігор.

Через годину вся компанія, ретельно запакована в найтепліші речі, вже вантажилася в машину. Вусач проводив їх довгим поглядом з вікна, зручно вмостившись на новому пледі. Дорога до центру селища була наче тунель у казці: дерева схилялися під вагою свіжого снігу, а де-не-де з димарів поодиноких хат уже вився сизий дим.

Щойно вони в'їхали в центр, стало зрозуміло: вони потрапили саме туди, куди мріяли. Весь простір навколо старої дерев'яної церкви був заповнений людьми.

— Дивіться! — Катя смикнула Олену за рукав. — Це ж трембіти!

З пагорба пролунав низький, протяжний звук, від якого вібрувало десь глибоко в грудях. Це був голос самих гір. Слідом за ним почувся дзвін бубонців — до площі наближалася процесія. Газди в розкішних розшитих кептарях, у крисанях з пір’ям, вели за вуздечки коней, прикрашених червоними китицями.

— Боже, як красиво, — прошепотіла Олена, зупинившись поруч із Максимом.

Натовп підхопив їх. Навколо лунала «Старий рік минає», але зовсім не так, як у місті. Тут голоси чоловіків були сильні, гучні, вони перегукувалися з луною скель. Повітря пахло розпаленими багаттями, домашнім вином і тим самим солодким духом куті, про яку так мріяв Ігор.

— Так, я бачу чан! — вигукнув Ігор, стаючи на навшпиньки. — Там варять щось легендарне. Дівчата, тримайтеся за нас, бо в такому натовпі вас миттєво викрадуть якісь місцеві опришки для свого вертепу!

— Нехай тільки спробують, — Максим мимохідь приобняв Олену за плечі, захищаючи від людського потоку. — У нас свій вертепний план.

Вони повільно просувалися між ятками, де майстри пропонували гаряче вино зі спеціями, керамічних баранців та пухнасті гуцульські шкарпетки. Музика дримби змішувалася зі сміхом і вигуками «Христос Народився!». Це було те саме Різдво — гучне, щире, яскраве, де кожен перехожий здавався старим знайомим.

— Так, план такий: я і Катруся йдемо на штурм оно тієї ятки з пончиками, бо я бачу там цукрову пудру розміром з моє розчарування в дієтах, — скомандував Ігор, перекриваючи шум натовпу. — А ви, «тихоні», тримайте оборону біля ватри. Зустрінемося тут через двадцять хвилин!

Ігор схопив Катю за рукав і, майстерно маневруючи між групою колядників у масках, зник у натовпі. Максим та Олена залишилися стояти біля великого вогнища, де на вертелі готували щось ароматне.

— Ну що, нарешті трохи спокійніше? — усміхнувся Максим, підходячи ближче до Олени, щоб захистити її від потоку людей.

— Знаєш, тут так неймовірно, — Олена примружилася від диму вогнища. — Я ніби потрапила в фільм Параджанова. Дивись, які в них інструменти! Такого в місті не побачиш.

Раптом до них підійшов старий гуцул у розкішному кептарі, тримаючи в руках два глиняні горнятка з гарячим вином. — Пийте, молодята, — примружився він, дивлячись на них із хитрою усмішкою. — Це не просто вино, це карпатська сила. Щоб серця гріли одне одного сильніше, ніж це вогнище.

Максим подякував і взяв горнятка. Одне передав Олені. Їхні пальці знову зустрілися, і цього разу ніхто не поспішав їх забирати. — «Молодята»… — тихо повторив Максим, дивлячись прямо Олені в очі. — А дідусь знає толк у людях.