Кулінарний тил та м'який затишок

Тим часом на кухні панувала інша атмосфера. Олена та Катя, наче два шеф-кухарі з елітного ресторану, чаклували над вечерею.

— Так, качка замаринована, яблука всередині, — Катерина зашивала птицю. — Відправляємо в духовку. Олено, стеж за температурою, це тобі не термометр у пацієнта під пахвою, тут все серйозно.

— Зрозумів, капітане! — Олена зачинила дверцята духовки й попрямувала до вітальні з новими пледами. — Хлопці, звільніть дивани! Зараз я буду створювати тут «зону підвищеного комфорту».

Вона почала розстеляти червоно-білі пледи, збиваючи подушки. Вітальня на очах ставала схожою на картинку з Pinterest.

— О, оце я розумію, — схвалив Ігор, миттєво плюхнувшись на м'яку тканину. — Тепер мені не вистачає тільки пульта від життя і щоб хтось чухав мені п'ятки.

— Вставай, ледарю! — Олена жартома замахнулася на нього рушником. — Іди допомагай Каті розплутувати гірлянди. А ти, Максе, лізь на драбину, вішай той вінок над каміном.

Найбільше клопоту завдавав новий мешканець. Котик, якого все-таки почали називати Вусачем (хоча Ігор наполегливо кликав його «Програміст»), вирішив, що всі ялинкові кулі — це його особисті футбольні м’ячі.

— Ану кинь! Кинь, я кажу! — кричав Ігор, намагаючись відібрати у кота ексклюзивну скляну бурульку. — Це ручна робота, а не твоя іграшка!

— Ігоре, не кричи на дитину, — засміялася Катя, вішаючи на гілку солом’яного ангела. — Він просто допомагає. Дивись, він показує, що ця куля краще виглядатиме знизу.

— Він показує, що вона краще виглядатиме розбитою на друзки! — обурювався Ігор. — Максе, твій «інвестор» щойно намагався з'їсти гірлянду. Це що, теж частина його бізнес-плану?

— Це він перевіряє напругу, — відгукнувся Максим з-під самої стелі, прилаштовуючи вінок. — Все, вінок висить. Олено, оцінюй симетрію!

Олена відійшла на кілька кроків, примруживши очі. — Лівий край на два міліметри вище... жартую! Це ідеально. Катю, вмикай вогники!

Катя натиснула на кнопку, і ялинка спалахнула сотнями теплих жовтих вогників. Кімната миттєво наповнилася магією. Відображення вогників грало на скляних курях, камін почав потріскувати, а з кухні поплив божественний аромат запеченої качки з яблуками.

— Знаєте що, — Ігор, який нарешті вмостився на пледі поруч із котом, — я забираю свої слова назад. Це було варто того, щоб лізти в замети.

— Навіть без чаю? — підколола його Олена, сідаючи поруч.

— Навіть без чаю. Хоча... Максе, де там та наша «П’яна вишня»? Пора відкривати дегустаційний зал!

— Швидше діставайте качку, бо згорить! Я вже чую, як вона там кричить про допомогу! — вигукнув Максим, підхоплюючи кухонні рукавиці.

— Вусачу, навіть не думай! Не дивись на качку такими очима, вона тобі вся не дістанеться, доведеться ділитись з нами, — засміялася Катя, відганяючи кота, який уже витягнув шию в бік духовки. — Ти в нас тепер на дієті «один шматочок за десять муркотінь».

— Картопля теж готова, золотиста, як мої мрії про відпустку! — додав Ігор, виставляючи на стіл величезне блюдо. — Все, народ, можемо паркуватись за стіл. Навігатор показує: ціль — повні шлунки — досягнута!

Коли гаряча вечеря нарешті опинилася в центрі столу, а аромат запечених яблук та спецій заповнив усю вітальню, на мить запала благословенна тиша. Максим, замість того щоб одразу взятися за ніж, затримав погляд на Олені. Вона саме розливала вино, і відблиски каміна грали в її очах, роблячи погляд неймовірно теплим.

— Олено, давай допоможу, — тихо сказав він, торкнувшись її руки, коли забирав пляшку. Його пальці затрималися на її долоні трохи довше, ніж того вимагала ввічливість.

Олена злегка почервоніла, але руку не прибрала. Вона підняла на нього очі й усміхнулася — не так, як зазвичай посміхалася друзям, а м'якше, якось по-особливому.

— Дякую, Максе. Ти сьогодні справжній герой: і ялинку врятував, і машину відкопав... і навіть кота в дім привів.

— Ну, з котом мені просто пощастило, — Максим відповів на її усмішку, і між ними наче пробігла невидима іскра, яку відразу помітив Ігор.

— Так, голуби мої, — перервав момент Ігор, хитро примружившись. — Я розумію, що романтика, камін і все таке, але качка холоне. Олено, підтверди: холодна жирна качка — це удар по печінці, тому треба їсти її терміново!

Всі засміялися, розряджаючи атмосферу. Вони розсілися навколо столу, загорнувшись у нові м'які пледи.

— Слухайте, — Максим підняв келих, дивлячись на Олену. — Ми так мріяли потрапити на це свято. Саме на те, яке влаштовують гуцули. Завтра Різдво, і я хочу, щоб цей день ми запам'ятали назавжди. Поїдемо в самий центр, у гущу подій.

— Кажуть, там завтра буде справжній автентичний карнавал, — підхопила Олена, все ще відчуваючи тепло від дотику Максима. — Колядники, коні, трембіти, справжня вертепна хода. Це ж зовсім інший світ... Це те, заради чого варто було їхати крізь усі завірюхи.

— Головне — не проспати, — Катя погладила Вусача, який таки випросив шматочок картоплі. — Бо я хочу побачити першу зорю саме там, серед гір.

— Нічого, — Ігор бадьоро хруснув огірком. — Якщо я почую трембіту, я підірвуся швидше, ніж від будильника на роботу. До того ж, я хочу побачити, як вони там варять кутю на відкритому вогні. Кажуть, там додають стільки горіхів і маку, що це вже не каша, а легальний допінг.

— Ми не проспимо, — впевнено сказав Максим, знову зустрівшись поглядом з Оленою. — Я простежу.

— А я хочу купити собі той гуцульський сирний коник, — зізналася Катя. — І щоб обов’язково сніг ішов, як у кіно.

— Снігу в нас тепер завались, — Максим кивнув на вікно, де великі пластівці продовжували тихо падати в світлі вуличного ліхтаря. — Дорогу ми розчистили, машина готова. Тож завтра — сніданок, і гайда в центр. Будемо частиною цього карпатського космосу.

— А кота візьмемо? — запитав Ігор, підозріло дивлячись на Вусача. — Може, він у них там за головного колядника? Дивіться, який він пухнастий, його можна замість мішка для подарунків використовувати.