Це був Чугайстер?

Тільки-но келихи зіткнулися з ледь чутним кришталевим дзвоном, як розмова обірвалася. За вікном, десь зовсім поруч із будинком, пролунав дивний звук. Це не був вітер, що свистить у щілинах, і не лавина, що сповзає з даху. Це було щось схоже на важкий, металевий скрегіт — наче хтось повільно проводив величезним цвяхом по залізній огорожі, а потім… коротке, глухе гупання, ніби щось важке впало на сніг.

Всі завмерли. Ігор так і тримав келих біля губ, не наважуючись зробити ковток. У вітальні стало чути, як тріщать дрова в каміні, і цей звук раптом здався занадто гучним.

— Це... це що, хвіртка? — пошепки запитала Катя, мимоволі підсуваючись ближче до друзів.

— Хвіртка дерев’яна, — так само тихо відповів Максим, підводячись із-за столу. — А цей звук... він був металевим.

Максим на мить завагався, але потім рішуче схопив важкий ліхтар, що стояв на полиці біля входу.

— Сидіть тут, я гляну, — кинув він, хоча по очах було видно, що йому теж не по собі.

— Ага, зараз, — відрізала Олена, вже натягуючи куртку прямо поверх домашнього светра. — Ми в хорорах бачили, як це закінчується. Спочатку йде один, потім другий шукає першого... Ні вже, підемо разом.

Ігор, який до цього моменту здавався найбільш раціональним, зараз виглядав так, ніби він готовий забарикадуватися в холодильнику. Проте залишитися самому у величезній вітальні, де тіні від каміна металися по кутках, здавалося ще гіршою ідеєю.

— Гаразд, але якщо це лісовий маніяк, я кину в нього ноутбуком, у мене там батарея важка. А якщо це місцевий ведмідь прийшов за моїми пончиками, я готовий віддати їх без бою. Навіть із цукровою пудрою! — буркнув він, тремтячими руками застібаючи блискавку.

Коли вони відчинили важкі дубові двері, всередину миттєво увірвався холодний вихор, пахнучи свіжою хвоєю та морозом. Максим увімкнув ліхтар. Потужний промінь прорізав снігову завісу. Вони обережно спустилися з ґанку, провалюючись у пухкий сніг, і підійшли до огорожі. Металева хвіртка, що раніше була зачинена, тепер розгойдувалася від вітру, видаючи той самий протяжний скрегіт: «Ри-и-и-п... бух!».

— Та-ак, розслідування завершено, — Максим підсвітив петлі. — Видно, замок просто замерз і не клацнув, а вітер зробив свою справу. А скреготало, бо зачепило стару залізну арматуру, яку тут залишили будівельники.

Катя, яка досі трималася за руку Олену, раптом вказала на дивні сліди біля паркану. Вони були великі, розмиті снігом, але явно не людські.

— Хлопці, а це що? — прошепотіла вона. — Виглядає так, ніби тут пройшов хтось дуже великий.

Всі замовкли. У світлі ліхтаря сліди здавалися майже містичними. Вони вели від лісу до будинку і знову зникали в темряві між смереками.

— О, ну все зрозуміло, — раптом усміхнувся Максим, вимикаючи ліхтар і дивлячись у бік темних гір. — Це Чугайстер заходив перевірити, чи добре ми замаринували м'ясо. Відчув запах вина — і прийшов подивитися на міських гостей.

— Ага, або це духи Карпат натякають, що пити вино без тосту за господаря гір — це поганий тон, — підхопив Ігор, помітно розслабившись. — Ви чули цей звук? Це він просто ввічливо постукав, мовляв: «Гарного відпочинку, але не забувайте, хто тут головний».

— Слухайте, а й справді, — Олена поправила шапку. — Ми ж у самому серці гір. Тут навіть вітер звучить інакше. Це просто гори з нами вітаються. Така собі «карпатська гостинність» з металевим присмаком.

— Тоді пропоную повернутися в тепло, поки «духи» не вирішили перевірити міцність нашої нервової системи ще раз, — засміялася Катя. — До того ж, м’ясо само себе не з’їсть, а вино в келихах мерзне!

Коли вони знову ввалилися в теплу вітальню, холод вулиці миттєво забувся. Ігор першим підняв свій келих:

— Ну що, за господарів гір! Нехай вони нас не лякають, а ми обіцяємо не надто голосно співати в караоке.

Компанія знову вибухнула сміхом, і містичний холодок розчинився в теплі каміна. Проте Максим, завішуючи штору, на мить затримав погляд на лісі — йому здалося, що між деревами знову майнули два жовтуваті вогники, наче хтось невидимий тихо усміхнувся їм у відповідь.

Коли важкі двері нарешті відсікли холодну карпатську ніч, затишок будинку видався вдесятеро солодшим. Максим взявся за справу — камін прогорів саме до того стану, коли вугілля дихало рівномірним, потужним жаром.

— Ну що, кулінарний десант, до бою! — скомандував він, викладаючи замариновані шматки м’яса на решітку.

Кімнату миттєво заполонив такий аромат, що в Ігоря, за його власними словами, «ледь не стався гастрономічний обморок». Шкварчання жиру на вугіллі було найкращою музикою цього вечора.

Олена в цей час рішуче попрямувала до кухні. Вона дістала з пакета пакунок із овочами та почала ретельно їх мити, наче готувалася до складної операції.

— Так, шановні пацієнти, — промовила вона, спритно нарізаючи соковиті помідори та огірки великими скибками. — Оскільки ви вирішили влаштувати своїм підшлунковим справжнє випробування жирним м’ясом і карпатськими наливками, я втручаюся як представник офіційної медицини.

Вона театрально підняла вгору половинку огірка, наче скальпель.

— Запам’ятайте: згідно з моєю особистою медичною теорією, розробленою спеціально для цієї відпустки, дві скибки помідора повністю анулюють шкідливість одного шматка шашлику. А огірок — це взагалі структурована вода, яка розбавляє вино прямо в процесі вживання. Тож ми не просто вечеряємо, ми проводимо детокс-терапію овочами!

— Оленко, ти геній, — промукав Ігор, який уже потайки тягнув шматочок хліба, вмочуючи його в маринад. — Тобі треба терміново написати статтю: «Як вижити в горах, якщо твій дієтолог залишився в місті».

— Статтю не обіцяю, але вітамінний щит я вам організувала, — засміялася вона, виставляючи в центр столу велику тарілку з овочами, присипаними зеленню.

Невдовзі вся компанія вже сиділа біля вогню. Максим знімав першу партію м’яса — золотистого, з димком, ідеально підсмаженого. Вони їли просто руками, підхоплюючи гарячі шматочки, закушуючи тими самими «лікувальними» помідорами та запиваючи вином.