Дорога до «Білої Скелі»

Старий позашляховик Максима важко зітхнув, долаючи черговий крутий підйом. За вікном стрімко темніло, а лапаті сніжинки в світлі фар здавалися маленькими кометами, що на шаленій швидкості розбивалися об лобове скло.

— Якщо ми заблукаємо і на нас будуть полювати ведмеді, першого з’їдять Ігоря, — подала голос Олена з заднього сидіння, не відриваючись від карти в телефоні. — У ньому найбільше цукру від тих пончиків, що він купив на заправці.

— Гей! Це був запас вуглеводів, — обурився Ігор, намагаючись водночас переключити трек у магнітолі. — Макс, скажи їй! Ми вже близько?

— Друзі, припиніть цей гастрономічний канібалізм, — озвалася Катя, яка до цього мовчазно спостерігала за танцем снігу. Вона поправила окуляри й усміхнулася. — Погляньте краще навколо. Ми ж заїжджаємо в саму серцевину «Тіней забутих предків». Коцюбинський би віддав свій гонорар за такий краєвид, а ви про пончики.

— «Тіні забутих дедлайнів» — ось моя реальність, — буркнув Ігор, програміст-інтроверт, не випускаючи з рук ноутбук.

— Ігоре, метафора цікава, але недоречна, — м’яко, але повчально зауважила Катя. — Сьогодні ми ставимо крапку в кінці розділу «Робота» і починаємо нову главу.

Олена підтримала подругу і сказала: — Як твій лікар, я констатую цифрову інтоксикацію. Ми їдемо відпочивати!

— Олено, ти занадто сувора, — засміявся Максим. — Дай людині адаптуватися. Не всі можуть так швидко перемкнутися з режиму «рятувати світ у лікарні» на режим «пити глінтвейн».

— Я не сувора, я ефективна, — Олена відкинулася на підголівник і нарешті зняла медичну маску, яку за звичкою носила в транспорті. — Ми планували цю поїздку три роки. То ковід, то блекаути, то робота… Тепер, коли ми нарешті зібралися, я не дозволю вам зіпсувати цей тиждень ниттям про роботу.

Автівка підстрибнула на черговій вибоїні, і в багажнику щось дзвінко брякнуло.

— Моя кераміка! — зойкнула Катя, вчителька літератури, яка весь шлях робила нотатки у своєму блокноті. — Максе, обережніше, ми ж хочемо відсвяткувати Різдво з гарним посудом, а не з черепками, таке відчуття ніби їдемо в танку!

— Цей «танк» — єдине, що зараз відокремлює нас від ночівлі в заметі, — спокійно відказав Максим.

Максим, архітектор за фахом і організатор цієї авантюри, міцніше стиснув кермо: — Майже... навігатор каже, що за наступним поворотом має бути підйом до садиби.

— Ой, дивіться! — Раптом вигукнула Катя, вказуючи вперед.

Крізь густу завісу снігу проступили вогники. Вони були не яскраво-неоновими, як у місті, а теплими, жовтуватими, наче розсипані по схилу бурштини. Машина виїхала на невелику галявину, де стояв двоповерховий зруб із масивними дерев’яними балками. Дах був накритий такою товстою верствою снігу, що будинок нагадував величезний білий гриб.

Раптом машина зупинилася. Максим заглушив двигун, і тиша, що запала, була майже фізичною.

— Приїхали, — тихо сказав Максим. — Тиждень без міста. Тільки ми, гори і Різдво.

— І моя аптечка, — нагадала Олена, відчиняючи дверцята. — На випадок, якщо хтось із вас вирішить, що він професійний лижник після першого келиха вина.

Щойно Олена відчинила дверцята, почулося гучне «Ф’юіть-бух!».

— Ой! — тільки й встигла вигукнути вона, перш ніж по пояс зникнути в білому мареві.

Виявилося, що біля ганку намело справжній бархан. Сніг був пухким, свіжим і таким високим, що пороги машини буквально потонули в ньому.

— Рятувальна операція оголошується відкритою! — розсміявся Максим, вистрибуючи з іншого боку. Він спробував зробити героїчний крок, але миттєво втратив рівновагу і повалився на бік, залишивши в кучугурі відбиток, схожий на величезного ангела-невдаху. — Чорт, друзі, він справжній! Він холодний і він... він не перетворюється на калюжу за п’ять секунд!

Катя обережно спустила ноги на сніг, заплющивши очі від задоволення: — Ви тільки подивіться на це... — Прошепотіла вона, розгрібаючи рукавичками іскристу пудру. — Він рипить. Пам'ятаєте цей звук?

— Нарешті! — Максим почав діставати сумки, важко переставляючи ноги, наче водолаз по дну океану. — Бо я вже почав думати, що Різдво в Україні офіційно перейменували на «Свято Гумових Чобіт».

— Точно, — підхопив Ігор, який намагався витягнути свою валізу, що вперто не хотіла котитися по заметах. — Останні п’ять років сценарій один і той самий: на Новий рік ми пливемо по багнюці під дощем, обходячи калюжі з бензиновими розводами, а справжня зима приходить десь у березні, коли всі вже мріють про тюльпани й шашлики.

— Це карпатська компенсація за всі наші стреси, — Олена нарешті вибралася з кучугури, обтрушуючи джинси. — Хоча, якщо так валитиме далі, через тиждень нам доведеться прокопувати тунель до траси. Максе, у тебе в багажнику є лопата чи ми будемо гребти твоїми архітектурними кресленнями?

— Лопата є, але спочатку — дім, — засміявся Максим, штовхаючи плечем двері.

Коли вони нарешті ввалилися всередину, важко дихаючи та обтрушуючи сніг із комірів, у передпокої відразу утворилася велика калюжа. Але ніхто не злився. Навпаки, Ігор, розтираючи замерзлі щоки, радісно проголосив:

— Офіційно заявляю: Грінч не вкрав наше Різдво. Він просто перевіз його в гори, де немає асфальту і вай-фаю, зате є снігу на три життя вперед!

Ігор миттєво знайшов вимикач — будинок ожив. Тепле, м’яке світло розлилося по масивних колодах золотистого кольору. Це був справжній гуцульський зруб, триповерховий замок, що пахнув свіжою смолою, сухою хвоєю та деревом.

— О, життєдайний струм! — вигукнув Максим, скидаючи куртку. — Тепер я бачу, що цей будинок ще крутіший, ніж на фото.

Друзі нарешті залишилися в теплих светрах і шкарпетках. Перший поверх вражав: величезна вітальня з кам'яним каміном і розлогими кріслами, вкритими овечими шкурами.

— Перший поверх — наш штаб, — оголосив Максим. — Ялинку поставимо прямо тут, біля каміна.

Збоку виднілася простора кухня з дубовим столом. Ігор почав викладати на нього пакети. — Слухайте, а ми точно достатньо купили продуктів на цілу неділю? — Засумнівався він. — Тут лише п’ять кілограмів мандаринів. А якщо нас занесе по дах? Хто перший піде на паштет?