Розділ 6

Я швидко накрила на стіл. Страви виглядали дуже смачно, аромат курки та свіжих страв наповнював кухню. Я сіла і стала чекати, але відчуття порожнечі не залишало мене.

Потім подумала, що, можливо, гість приходив, поки мене не було. Тож я сіла за стіл і повечеряла. Було сумно, що я прогавила шанс. І водночас — сьогодні свято відчувалося іншим. Теплішим, ніж будь-яке, що було до цього.

Я увімкнула різдвяний мультик. Санта Клаус роздавав подарунки дітям, сміх і радість лунали з екрану. А я сиділа, і думки мої знову летіли до тієї дівчинки. До Даринки. До її сумних очей. Їй, мабуть, було самотньо. А я вже відчувала, що прикипіла до неї всім серцем.

І тут до мене прийшла думка: а що, якщо усиновити цю дівчинку? Тоді в мене буде сім’я. Я вже знала її. Вона вже стала для мене рідною. Моя душа відчула щось таке тепле і незбагненне, як різдвяне диво.

Додивившись мультик, я лягла спати з твердим рішенням: завтра я зроблю перший крок, щоб усиновити Даринку. Я вже думала про неї як про рідну доньку. І серце моє відчувало — Різдво справді може змінити життя.

Я знову спала і бачила сон. Я йшла вузькою, освітленою дивним світлом доріжкою. Попереду відкрилася печера. У яслах тихо спав малюк, і його присутність наповнювала повітря якимось спокійним теплом.

Я підійшла до нього і відчула дивне поєднання радості й суму — бо стояла з порожніми руками, ніби мої сили не були достатніми.

— У мене немає подарунка для тебе… — тихо сказала я, і слова здалися такими крихкими.

І раптом почула ніжний, світлий голос:

— Ти сьогодні подарувала мені не один подарунок. Ти нагодувала, коли я хотів їсти. Зігріла чаєм, коли я замерз. Подарувала іграшку. І ти здійсниш бажання дівчинки. Кожен твій вчинок був подарунком для мене.

— Але я робила це для інших людей, а не для Тебе… — зізналася я.

— Те, що ти робила для інших, я відчував як подарунок для себе. Сьогодні ти творила добро без очікувань. Ти творила свято. Кожне твоє добре діло наповнювало тебе світлом і теплом, і це світло торкалося серця світу.

— Я все-таки хотіла задати Тобі одне питання… — промовила я, і воно висіло у повітрі, немов запит, на який не було легкої відповіді.

— Ти ще можеш задати його сьогодні, — відповів голос, і він лунав, немов мелодія, що огортає душу.

Я замислилася і зрозуміла, що відповідь вже у мені. Я знала, що робити далі. Відчула легкість, немов щось, що роками тягнуло мене донизу, нарешті відпустило. Моє серце наповнилося спокоєм і світлом.

Я прокинулася з відчуттям, що це Різдво змінило мене назавжди. І тепер моє серце було готове віддавати тепло іншим, так само, як його отримала я.