Розділ 5

Я вже три години блукала торговим центром, але подарунка так і не знаходила. Усе якось не те.

Я заходила у різні магазини, ходила між рядами, прислухаючись до себе, а консультанти питали, чи потрібна допомога. Але я сама ще не знала, що шукаю.

І раптом у одному з магазинів мій погляд зупинився на красивому білому ведмедеві. Мить — і я відчула, що це саме те, що потрібно. Мені здалося, що Іменинник обов’язково зрадіє йому. Через мить ведмедик уже був у моїх руках.

Мені запропонували його запакувати, але щось пішло не так. Я вирішила, що й так добре. Подарунок був куплений, і я могла йти додому, щоб зустріти свого гостя.

Але, вийшовши з торгового центру, мені захотілося пройтися до головної ялинки міста — вона була поруч. Ялинка сяяла тисячами різнокольорових вогників, і на душі розлилася тиха, лагідна радість. Такого відчуття свята я не відчувала вже багато років.

— Мені такого ж ведмедя колись подарувала мама… — почувся голос ззаду.

Я повернулася і побачила дівчинку років десяти. Вона була одягнена просто, без зайвих прикрас, але в її очах відразу помітила сум.

— А тепер немає ні ведмедя, ні мами, — додала вона тихо.

Я зрозуміла: переді мною сирітка. І серце моє стиснулося від жалю.

— Ось тримай цього красеня, — сказала я, простягаючи їй іграшку. — Він буде твоїм другом.

— Дякую, — промовила дівчинка щиро. — Я Даринка.

— А я Мирослава. Будемо знайомі. І хотіла запитати, чому ти тут сама? Ти ще мала, щоб гуляти самотужки.

— Мене взяла сім’я на Різдво, — пояснила Даринка. — Але сьогодні вирішили повернути мене назад до притулку. Ми поверталися, а я попросила подивитися на ялинку. Вони залишили мене і сказали, що повернуться через десять хвилин. От і чекаю, милуюся ялинкою.

— Давай я тебе проведу, поки не замерзла, — запропонувала я.

Вона схвально кивнула, і ми рушили до дитячого будинку, а я відчувала тепле, тихе щастя: маленька зустріч могла змінити чиєсь життя, і серце моє билося радісно від думки про це.

Через п’ять хвилин ми вже були на місці. Зайшовши всередину, нас помітив охоронець.

— Ось, я привела одну із ваших мешканців, — сказала я. — Вона була сама біля ялинки.

Мить — і охоронець викликав виховательку дівчинки. Вона була збентежена.

— Чому ти тут? — звернулась вона до Даринки. — Ти ж мала святкувати Різдво з новою сім’єю.

— Вони не захотіли мене, — з сумом сказала вона. Її голос тремтів, а очі були повні розчарування.

— Дякую вам за поміч, — звернулася до мене вихователька. — Які невідповідальні люди…

І тут у холі з’явилась пара. Вона у розкішній шубі, він у дорогому костюмі. Було видно, що людям нічого не бракує. Вони оглянули приміщення, і їхні погляди зупинилися на дівчинці.

— Бачиш, люба, — звернувся чоловік до жінки, — вона вже на місці. І нема причин для переживань.

— Як ви могли? — гнівно промовила вихователька до пари. — Ви ж мали приглядати за дівчинкою! Ви взяли її на свято. Чому повертаєте саме сьогодні? Ви забрали у неї свято!

— Вона мене дратує, — холодно сказала жінка. — Вона носиться по дому. А сьогодні я дізналася, що вагітна. Мені потрібен спокій. Нам не потрібна така… дикарка. Тож ми не будемо її брати. І усиновлювати більше не плануємо.

Я глянула на Даринку. Її очі опустилися, губи затремтіли. З ведмедем у руках вона тихо попрямувала до кімнати.

— Дівчинка на місці. Нічого не сталося. Ми пішли, — сказала жінка.

І вони покинули приміщення.

— Дякую вам за Даринку, — сказала вихователька наостанок. — Це ж ви їй подарували іграшку.

Я не відповіла. Слів не потрібно було.

Мене стискало від жалю за Даринку. Я йшла додому, але перед очима стояло її обличчя. Її сумні очі не давали мені спокою.