Розділ 4

Я йшла вулицями міста. Магазини миготіли гірляндами, немов змагалися, хто яскравіше прикрасить свято. Здавалося, жоден магазин не забули прикрасити до Різдва.

Раптом я відчула запах випічки — солодкий аромат кориці й свіжого дріжджового тіста. Погляд упав на маленьку вивіску: це була затишна пекарня. Я вирішила зайти і купити собі добру булку. Саме те, що потрібно до чаю, щоб пригостити Гостя.

І вже через десять хвилин я стояла на порозі пекарні, тримаючи в руках пакет із ароматною, теплою випічкою. Усередині мене розливалося тихе, передсвяткове тепло, і навіть холодна зимова вулиця здавалася меншою.

Повз пекарню йшли бабуся з онукою. Дівчинка піднялася на носочки і принюхалася до повітря, а потім тихо попросила:

— Бабусю, купи мені булочку з маком. Мені так хочеться…

— У нас немає грошей, — відповіла старенька. — Ми йдемо до твоєї мами у лікарню. Її хвороба забирає майже всі гроші. Я куплю тобі пізніше.

— Але сьогодні свято! І так хочеться смачненького до Різдва…

Я глянула на пакет із тими самими ароматними булочками і підійшла до дівчинки.

— Тримай, — сказала я, простягнувши їй пакет. — Тут для тебе смачна булочка.

— Вам не стоїть… — почала бабуся, але я лише показала рукою, що все добре. Вона замовкла, а потім тихо промовила вже зовсім іншим тоном:

— Дякую вам.

— Дякую вам! — підхопила дівчинка, її очі світилися вдячністю. Було відчуття, ніби це була не проста булочка, а найцінніший подарунок у світі.

У той момент я відчула, як серце наповнюється теплом. Маленький жест, а скільки радості він приніс — і мені, і їй.

Вони пішли далі, а я стояла, дивлячись їм услід, і відчувала дивну, теплу радість. Ніби світ навколо став трохи світлішим, ніж був хвилину тому.

Час непомітно йшов, і я рушила далі — шукати подарунок на Різдво для Іменинника, відчуваючи, що кожен мій крок тепер наповнений сенсом і очікуванням чуда.

Я йшла далі і помітила біля зупинки маленький кіоск, звідки долинав аромат чаю. Морозне повітря пробирало до кісток, і я відчула легкий холод. Купивши чай, я підійшла до зупинки, щоб поправити сумку і трохи зігрітися ароматним напоєм.

Там стояв старенький чоловік, який тупцювався на місці.

— Ви чекаєте автобуса? — запитала я.

— Так, — відповів він. — Їду до внука в гості, везу йому подарунок. Але 115-й автобус чомусь затримується… Я замерз.

— Ось тримайте чай, — простягла я йому. — Зігрієтесь трішки.

— Дякую, дитинко, — сказав він, беручи чашку. — Я й сам думав купити, але забув гаманець вдома. Лише гроші на проїзд лишилися.

Він повільно пив чай, а я спостерігала, як тепло розлилося по його обличчю. Якраз у той момент приїхав його автобус.

— Щасливої дороги! — побажала я йому, коли він заходив.

І він усміхнувся мені у відповідь, а я залишилася стояти на зупинці з відчуттям тихої радості: маленький вчинок, а скільки тепла він приніс.

Я рушила до торгового центру. Там точно знайду подарунок для Іменинника, і серце трохи прискорилося від передчуття. Кожен крок відчувався легким, ніби сама зима підштовхувала мене до чуда, а я впевнено йшла назустріч своєму маленькому, але важливому завданню.