Розділ 1

Я сиділа за столом у бібліотеці. Сьогодні тут було незвично тихо — жодного відвідувача. На календарі значилося 24 грудня, переддень Різдва, і місто вже жило святом, залишивши бібліотеку порожньою.

Я працювала тут давно і любила це місце всім серцем. У бібліотеці час ніби зупинявся, розчинявся між стелажами й сторінками книжок. Тут було безпечно і спокійно. А запах друкованого паперу завжди діяв на мене особливо — він здавався чимось майже чарівним, нереальним, наче обіцянкою іншого світу. Саме заради цього відчуття я колись і залишилася тут.

Я сиділа й машинально виводила в зошиті перелік книг, які потрібно оновити, намагаючись не думати про порожню залу й дивну тишу навколо.

— Давай, Мирославо, закінчуй, — раптово пролунало за спиною. Це була Лідія Іванівна, моя начальниця. — Ти ж пам’ятаєш, що сьогодні короткий день?

— Пам’ятаю, — відгукнулася я й після короткої паузи додала: — А може, я трохи затримаюся й дороблю каталог?

Вона зупинилася, подивилася на мене уважно й похитала головою.

— Ні. Це навіть не обговорюється. Сьогодні Святвечір. А завтра Різдво. А ти ще зовсім не готова.

Я всміхнулася ледь помітно — радше з ввічливості, ніж по-справжньому.

— Мені не хочеться святкувати, — сказала тихо. — Я ж сама. У мене немає ні чоловіка, ні дітей. Тож… я не бачу причин для радості.

— Не переймайся, — м’яко сказала Лідія Іванівна, ніби боялася злякати мене своїми словами. — У тебе ще все буде. Обов’язково буде сім’я.

Я ледь помітно всміхнулася.

— Чомусь у це не віриться. Чоловіки хочуть дітей… А мені так і не вдалося стати матір’ю.

Вона уважно подивилася на мене.

— Ти досі переживаєш через Сергія? Забудь. Не всі такі, як він.

Ім’я різонуло болісно й несподівано. Я згадала колишнього чоловіка. Наше весілля, плани, розмови про майбутніх дітей. Минав час, але дива не траплялося. Я лікувалася, проходила обстеження, надіялася — знову і знову. Марно.

Я навіть думала запропонувати усиновлення, але так і не наважилася сказати йому про це вголос. А потім він пішов. До іншої. До тієї, яка вже носила під серцем його дитину.

— Чомусь я впевнена у протилежному, — тихо зітхнула я.

— Ти б усе-таки завтра відсвяткувала Різдво, — сказала Лідія Іванівна, дивлячись на мене з теплою наполегливістю.

— Я не розумію, чому всі так носяться з цим святом, — відповіла я. — Ця подія сталася дуже давно.

Вона всміхнулася, ніби чула ці слова вже не раз.

— Різдво — особливий день. Це свято тепла й подарунків. Свято, яке дарує надію. І саме на Різдво трапляються найбільші дива.

— Якщо це Різдво Христове, то подарунок потрібен не нам, а Імениннику, — сказала я несподівано навіть для себе.

Лідія Іванівна на мить замислилася.

— Ніколи про це не думала… — повільно промовила вона, а тоді всміхнулася. — Але давай уже по домівках. Мені ще святкову вечерю готувати.

Вона пішла, залишивши по собі тепло й тиху порожнечу. А я ще кілька хвилин сиділа нерухомо, ніби прислухаючись до власних слів. Потім неохоче почала збиратися додому.