До полудня в тій особливій горбистій лісовій місцевості вітер став ураганним. Дув настільки сильно, що Емілю довелося притримувати правою рукавицею своє блискуче відро, що відливає сріблом, поставлене на круглу білу голову.
Хоча без цього можна було обійтися, він і сам був надійно захищений. Адже поруч росли дві великі, але все ще молоді ялини, і один високий кущ, хоч і без жодного листочка, але з великою кількістю гілок.
Еміль зітхнув, у той момент йому справді було сумно. І це при тому, що його оточувала улюблена картинка - снігові кучугури, гілки, що прогнулися під снігом, і небо, повне сніжинок.
Річ у тім, що навіть найулюбленіше, якщо його занадто багато, може набриднути. Уже три дні в лісі без перерви падав сніг. Сьогодні він не тільки сипав, а ще й жваво метушився туди й назад. Вітер носив ті сніжинки, що лягли раніше, а також підхоплював ті, що летіли, не даючи їм приземлитися.
- Упіймав тебе, великий і маленький! - пролунало звідкись, можна сказати з далека.
Так почулося Емілю, але Соль стояв зовсім поруч. Ось тільки вітер ніс сказане ним в інший бік, уздовж маленьких ялинок і великого гіллястого дуба, і ще далі в найтемнішу глибину лісу.
- Ти де?!!! - кричав Еміль.
На такі великі зусилля голосу ніхто нічого не відповів. Але при цьому Еміль мало не втратив своє відерце від отриманого неакуратного поштовху в спину.
"Ой!"
"Що, ой! Не бачиш мене дурний!?"
"Соль!?"
"Еміль!"
Так вони вдвох і поговорили.
Трохи згодом, коли вони обидва спустилися до лісового узлісся, де стояв їхній будинок, Еміль наважився поскаржитися на нудьгу, але на це знову отримав сильний поштовх. Соля зліпили дуже нетерплячим, до того ж із трьох великих куль снігу, тобто досить сильним.
Зайшовши до хати, де крім вітру й дерев усе було в принципі так само, як на вулиці, Емілю знову захотілося зітхнути, але він стримався. Це було розумно, тоді Соль не стане його штовхати, і він точно не розвалиться і не покотиться, чого він трохи боявся.
У будинку все було зі снігу, якби в його мешканців не було особливого зору, не знайти б їм ліжка, та й поїсти було б складно. Біля входу стояв великий стіл, дуже довгий майже на всю кімнату. З боків столу, на невеликій відстані одне від одного стояли шість снігових ліжок, по три з кожного боку. П'ять із шести ліжок були застелені й укриті покривалами зі снігу з візерунком зі сріблястих сніжинок, і тільки одне пустувало.
У тому будинку навіть картина на стіні висіла, із зображенням засніженої гори, якою ганяється справжня хуртовина, у рамці зі снігу на стіні з того ж матеріалу.
Зараз був час обіду, у будинку зібралися п'ятеро його мешканців, таких самих білих, як усе тут. Але було те, що відрізняло їх від інтер'єру та одне від одного. Яскраво виділялися на білому тлі помаранчеві носи-морквини, очі вуглинки та сріблясті головні убори. Були в них й інші особливі деталі, причому в кожного свої. Наприклад, у Еміля це були білі в'язані рукавички з вишитою червоною сніжинкою і сірі калоші-ноги.
- Ти що не голодний, великий і маленький? - запитав Еміля двох кульовий Топі. Його вирізняв з-поміж усіх інших одяг із ґудзиками, хоча це були тільки ці три жовті кругляшки на грудях.
- Зараз я його посаджу! - вигукнув Соль.
Після такої погрози Емілю повторювати не потрібно було, він одразу ж поспішив сісти за стіл. Там на нього та інших таких самих чекала порція хрустких крижинок, посипаних промерзлим інеєм на тарілках з осколка льоду.
З ним поруч сиділи такі ж, як він сам снігові кругляші, і голосно їли свій гострокутний покладений обід, благо широкі роти з цим легко справлялися.
- Чому ми такі різні? - було виголошено тут же, сумним голосом.
Запитання Еміля почув тільки той, до кого він звертався. Маленький двох кульовий Вів'єн притиснув рукавичку до рота і прошипів - "Тихо!"
- Соль нас ображає через те, що ми менші за нього, - продовжив Еміль.
Цього разу його почув Соль, саме він ударив своєю великою зеленою рукавичкою без візерунка по столу, щойно почув своє ім'я. Він був розсерджений, адже йому могли зіпсувати апетит, але все ж таки був той, кого і він був готовий послухати.
- Спокійно, Соль. Він має рацію. Мені слід пояснити йому, адже я тут з'явився найпершим, - вимовив трикульовий, але маленький Дені.
Ті з них, хто залишалися голодними, все одно були змушені припинити хрускіт. Адже Дені був найповажнішим із них усіх, до того ж єдиний володар не відра, а справжньої шапочки на найвищій кулі.
- Еміль, ти, між іншим, третій із нас за розміром. Тобі нема на що ображатися. Те, що в Соля більше куль робить його вищим, але ти його сильніший, твої руки довші й ноги стійкіші. Якщо хочеш можеш дати здачі. Повір мені, він буде переможений.
На це Емілю нічого було відповісти, він не хотів застосовувати силу. Запитання ставити далі теж не мало сенсу, на найважливіше - хто їх зліпив і для чого ніхто жодного разу йому так і не відповів.
Після обіду до Еміля підійшов Бастіан, найстрашніший із них усіх, трьох кульовий і великий. До того ж у Бастіана над очима вуглинками нависали чорні брови-віточки, через що, незалежно від настрою, вигляд у нього завжди був суворий і загрозливий.
- Еміль! Послухай... - почав було Бастіан.
- А?! - відповів той, занадто голосно через несподіванку.
- Мені тут доручення дали. Сходити на Крижану гору. Ти ж не проти зробити це замість мене... Там треба підняти ялину, що впала. Або що там трапилося, не пам'ятаю... - Бастіан замовкав не від того, що йому незручно, просто в нього була така манера мови.
Еміль був не проти посприяти, от тільки те місце було дуже непривітне. Крижана гора не настільки була горою, щоб на неї підійматися, більше схожа на схил, але ось що за тим схилом ніхто не знав.
Говорили, що нижче гори є ущелина, а ще розказували, що саме в тому місці пропав Тобі, трикулевий з довгими руками гілками. На пошуки його тоді ходили Соль і Дені, але чи то не дійшли до місця, чи то його справді там не було, повернулися в тому ж складі, як і йшли, а більше не шукали.
#2950 в Фентезі
#773 в Міське фентезі
#1809 в Різне
#362 в Дитяча література
Відредаговано: 03.12.2023