Розділ 10

«#бути_щасливою

Я дивилася на фотографію, зроблену три роки тому, і мені так хотілося сказати собі тій, минулій: «Якби ти знала, наскільки щасливою станеш зараз, твої очі не були б такими сумними, ніби в них відбивалася вся світова скорбота. А обличчя освітлювала б щира, майже голлівудська усмішка — та, від якої іншим стає тепліше на душі».

* * *

Коли я зустріла Кирила — свою, як тоді здавалося, справжню любов — я вірила, що він мене теж покохає. Можливо, навіть сильніше, ніж я його.

Я помилялася.

Він завів роман на стороні, про який я навіть не здогадувалася. Я була настільки впевнена в ньому, що не допускала жодної підозри. Усі його пізні повернення додому я виправдовувала роботою або візитами до матері.

Одного звичайного вечора він сказав:

— Нам треба розійтися. Я тебе більше не кохаю.

У ту мить у мені ніби щось обірвалося. Я мовчки опустилася в крісло.

— Як це — не кохаєш? Ти жартуєш?

— Ні.

— Будь ласка, не кидай мене… Нам же добре разом, правда?

— Мені потрібні емоції. Пристрасть. У нас усе рівно, надто передбачувано. І… я зустрів іншу.

— Коли ти встиг?

— Вийшло випадково.

Я не знала, що ще сказати.

— Тобі доведеться переїхати. Даю тобі тиждень. І поверни гроші, які я давав на розвиток твого косметичного бізнесу.

— Але в мене ще мало клієнтів…

— Можеш повернути протягом двох місяців.

Я збирала речі й лише тоді зрозуміла, скільки їх у мене. Половину я навіть жодного разу не вдягала — вони просто займали простір.

— Кота можеш залишити собі. В неї алергія.

— А в тієї дівчини є ім’я?

— Це неважливо.

Я схопила перші-ліпші джинси й футболку, вскочила у шльопанці й грюкнула дверима. Мені був потрібен повітря. Кажуть, у скандалах народжується істина. До мене вона підкралася тихо й майже непомітно.

Довелося повернутися до мами. Вона сказала, що її дім — це гавань, до якої я завжди можу пришвартуватися без страху бути осудженою.

Я була зламана. На роботі ми з Кирилом поводилися чемно, ніби розійшлися за взаємною згодою. Кожен робочий день був для мене випробуванням. Маска, яку я вдягала, викликала нудоту.

За кілька тижнів я взяла відпустку й просто сиділа вдома, переглядаючи серіал за серіалом. І одного дня, зовсім випадково, я зустріла жінку — парапсихолога. Вона подивилася на мене й сказала:

— Ти дуже себе обмежуєш. Не віриш у себе й не любиш себе. Ти чекала чоловіка, який зробить тебе щасливою, і зробила його центром свого всесвіту. А центром маєш бути ти сама.

Її слова застрягли в мені надовго.

Я почала працювати над собою. Переїхала. Закінчила курси косметолога. Зняла порожнє приміщення без меблів і обладнання. Було страшно. Дуже.

Я пішла з роботи. Позичила гроші. Продала половину речей. Повірила в себе — і тоді в мене почали вірити інші. Клієнти прийшли. Борги зникли. Я видихнула.

А потім — знову удар. У день мого народження Кирило одружився. В тому самому ресторані. В той самий день.

І все ж… я не зламалася.

Я відкрила серце. Дозволила собі щастя. І наважилася на побачення, яке змінило все.

* * *

Зараз я заміжня за гідним чоловіком. Ми живемо душа в душу.

Я зрозуміла, що таке бути щасливою. Кожен поганий кінець — це початок чогось доброго.

Головне — у будь-якій ситуації обирати себе, любити, вірити й дозволити собі бути щасливою.»

Лія закінчила читати й підвела очі.

Бабуся слухала мовчки, дихання було рівнішим, щоки — рожевішими, ніж ще кілька тижнів тому.

— Знаєш… — тихо сказала Єфросинія. — Мабуть, ваші історії лікують.

І вперше за довгий час Лія зрозуміла: Різдво вже почало своє диво.