Розділ 9

Вони йшли вздовж ряду ліхтарів, що світили м’яким, золотистим світлом, ніби навмисне приглушували реальність. Сніг падав повільно, великими пластівцями, і кожен крок звучав тихо, наче місто теж затамувало подих.

Лія все ще не до кінця вірила, що це відбувається насправді. П’ять років — і раптом він іде поруч, тримає чашку глінтвейну, іноді дивиться на неї так, ніби боїться, що вона зникне, якщо відвернеться.

— Я пам’ятав тебе весь цей час, — сказав Даніель несподівано просто, без пафосу.

Вона зупинилася. Він теж.

— Ту ніч, — продовжив він, — той дивний блиск… ніби світ на мить став правильним. Я пам’ятаю твою усмішку. Пам’ятаю, як ти пахла морозом і корицею. 

Лія засміялася крізь здивування і тепло його слів. Її сміх був трохи тремкий, але справжній.

— Це звучить дивно, — сказала вона.

— Так, — усміхнувся він. — Але це правда.

Вони пили глінтвейн, обпікаючи пальці й губи, говорили про життя — про те, як склалося, чого навчило, як змінилося. Про роботу, про самотність, про тих, ким вони стали без одне одного. Розмова текла легко, без зусиль, ніби вони просто продовжували без перерви на роки.

І в тому була якась різдвяна магія.

* * *

Студія Даніеля була маленькою, але світлою. Старе піаніно стояло біля вікна, за яким тихо падав сніг. На підвіконні — свічки, нотні зошити, чашка з давно охололою кавою. Це місце було схоже на нього: трохи хаотичне, але тепле.

— Я давно не грав для когось, — сказав Даніель, сідаючи за піаніно.

Лія сіла навпроти, згорнувшись у кріслі, й відчула, як серце раптом стало надто великим для грудей.

Перші акорди були обережними. Потім — впевненішими. Мелодія лилася просто й щиро, без бажання вразити. Вона була про зиму, про чекання, про те, що не збулося вчасно.

Лія не помітила, коли на її очах з’явилися сльози. Не від суму — від щастя.

Коли музика стихла, Даніель підвівся і підійшов до неї. Цього разу він не вагався. Його руки торкнулися її талії, а губи — її губ.

Поцілунок був теплим, повільним, таким, яким він мав бути ще тоді, п’ять років тому. Те, що колись могло статися, те, від чого вона втекла у сніг, нарешті сталося — тихо, правильно і вчасно.

Любов Даніеля й Лії не була гучною. Вона не потребувала доказів, обіцянок чи гучних слів. Вона жила в деталях.

Він завжди пам’ятав, як вона п’є чай — з лимоном, але без цукру, і що кава їй смакує тільки зранку, коли за вікном ще темно. Коли Лія засиджувалася над рукописом, Даніель мовчки клав поруч плед і теплу чашку, не питаючи, чи їй це потрібно. Він знав.

Вона ж помічала, коли він мовчав довше, ніж зазвичай. Не розпитувала одразу — просто торкалася його плеча, залишалася поруч, даючи час. Коли Даніель сумнівався у своїй музиці, Лія слухала кожну мелодію так, ніби вона створена лише для неї. І цього було достатньо, щоб він повірив у себе знову.

Вони вміли дбати без нав’язливості. Бути поруч — не задихаючись. Любити — не володіючи.

Увечері вони часто готували разом. Лія різала овочі, Даніель вмикав музику — ту саму, яку писав ночами. Іноді вони танцювали просто на кухні, сміючись з власної незграбності. Іноді мовчали, і це мовчання було затишним.

Коли Лія хвилювалася перед презентаціями, Даніель тримав її за руку так міцно, ніби передавав їй свою впевненість. Коли він виступав зі своєю музикою, Лія завжди сиділа в першому ряду — не для того, щоб його побачили, а щоб він знав: вона тут.

Вони навчилися не рятувати одне одного — а підтримувати. Не ховатися від світу разом — а виходити в нього, тримаючись за руки.

І саме тому їхні стосунки були схожі не на казку, а на дім. Місце, де можна бути собою. Місце, де тепло навіть узимку.