Розділ 8

Різдвяний маркет шумів, мов живий організм. Повітря пахло корицею, карамелізованими горіхами й димом від жаровень, де хтось смажив каштани. Гірлянди світла тремтіли над дерев’яними будиночками, ніби намагалися втримати тепло серед зимового холоду.

Лія йшла повільно, ховаючи руки в рукави пальта. Вона шукала подарунок для бабусі — щось просте й тепле, з історією. Можливо, старовинну чашку. Або блокнот у шкіряній обкладинці, такий, у якому слова не бояться старіти.

Вона саме зупинилася біля прилавка з ручними свічками, коли відчула це — різкий, майже фізичний тиск у грудях. Наче повітря навколо раптом змінило густину.

За кілька метрів стояв він.

Її колишній. У знайомій темній куртці, з тією самою трохи зверхньою поставою. Поруч — його друг, який завжди надто багато знав і надто голосно сміявся. Вони не дивилися прямо на неї, але Лія бачила, як їхні голови схилилися одна до одної. Короткий погляд у її бік. Усмішка. Шепіт.

Серце стиснулося болісно й несподівано, ніби старий шрам раптом згадав про себе.

Не тут. Не зараз, — подумала вона.

Їй не хотілося згадувати, ким вона була поруч із ним. Не хотілося знову відчувати себе меншою, тихішою, незручною. Різдво було надто крихким для таких зустрічей.

Лія різко розвернулася, зробивши крок назад, майже врізавшись у когось.

— Обережно, — пролунав знайомий, теплий голос.

Вона підняла очі.

І світ на мить затамував подих.

І тут — він.

Наче хтось обережно розгорнув сторінку, яку вона боялася перечитувати.

Даніель.

Той самий, з різдвяної ночі п’ятирічної давнини. Той, чий поцілунок так і не стався, але залишив у ній слід глибший за багато реальних історій. Він стояв перед нею, ніби вийшов зі сну, який повертається лише під ранок — ясний, теплий і до болю справжній.

Він змінився. Став трохи вищим у своїй поставі, трохи міцнішим у рухах. У його рисах з’явилася впевненість чоловіка, який знає, ким він є, і не боїться цього. Але очі… Очі залишилися тими самими. Світлими, уважними, такими, що дивляться не повз, а крізь.

У руці він тримав чашку гарячого какао. Від нього тягнулося знайоме, затишне тепло — запах какао, апельсинової цедри й чогось дуже зимового, дуже домашнього. Запах спогадів.

— Ліє, — сказав він тихо, ніби боявся злякати мить.

Вона не встигла відповісти. Даніель зробив крок ближче — повільно, даючи їй час відступити, якщо захоче. Але вона не відступила.

Він легко торкнувся її щоки — так обережно, ніби перевіряв, чи вона справжня. Його пальці були теплі, живі. А тоді він нахилився й ніжно поцілував її — не в губи, а в щоку. Поцілунок був короткий, майже невинний, але в ньому було більше обіцянок, ніж у сотнях слів.

Лія відчула, як у грудях щось здригнулося й розтануло водночас.

Він усміхнувся — тією самою усмішкою, від якої колись вона втекла у сніг.

— Ходімо, кохана, — сказав Даніель м’яко, але впевнено. — Нам треба надолужити ті п’ять років.

І вперше за дуже довгий час Лія не злякалася почути слово "кохана".