Розділ 7

Грудень цього року був надто тихим. Ніби світ вирішив не заважати тому, що неминуче.

Бабуся слабшала швидко — не різко, не драматично, а саме так, як лякає найбільше: щодня трохи менше сили в голосі, трохи коротші прогулянки коридором, трохи довші паузи між словами. Єфросинія більше не сиділа біля вікна годинами. Не виправляла їхні тексти. Не питала, чи вони тепло вдягнулися. Вона просто була. І це “була” вже звучало як прощання.

Лія ловила себе на тому, що рахує дні. Не спеціально — це робилося саме. Скільки ще? Скільки ще вечорів, коли бабуся проситиме чаю з медом? Скільки ще разів вона назве їхні імена одним теплим подихом?

— Ти знову не їси, — буркнула Марта, ставлячи перед Лією тарілку. — Якщо впадеш, нам буде не до різдвяних історій.

— Я їм, — збрехала Лія й пересунула виделку.

Соломія сиділа навпроти, мовчазна і неприродно зібрана. Вона більше не говорила про диво. Навіть її магія тепер була тихою — як молитва, яку боїшся вимовити вголос.

Тієї ночі Лія не могла заснути. Стіни дому тріщали від холоду, старий годинник на кухні відмірював секунди надто голосно. Вона лежала, дивлячись у стелю, і раптом усвідомила — не як думку, а як удар: якщо не зараз — то ніколи. Не завтра. Не «коли закінчимо історію». Не «коли стане трохи легше».

Зараз.

Лія встала з ліжка, накинула светр і пішла коридором. Біля дверей бабусиної кімнати вона зупинилася. Довго стояла, прислухаючись до дихання за стіною. Там було тихо. Але це була жива тиша. Вона повернулася до своєї кімнати, відкрила зошит і сіла писати — не казку, не план, не структуру. Слова, які не могли чекати. Про Різдво. Про дім. Про любов, яку не можна відкладати «на потім».

Лія писала до світанку, з перервами лише щоб витерти сльози. І коли надворі почало світлішати, вона вже знала: цього Різдва щось має статися. Бо інакше вони втратять не лише бабусю. Вони втратять шанс сказати головне — вчасно.