Розділ 6

Наступного ранку хуртовина вляглася, але в домі все ще панував спокій після бурі — той особливий стан, коли світ здається приглушеним, ніби вкритим шерстяною ковдрою.

Сестри зібралися на кухні, де ще пахло вчорашнім глінтвейном та корицею.

— Ну що, письменниці? — Марта сіла за стіл, постукавши ручкою по блокноту. — Почнемо.

Соломія одразу ж кинулась до коробки з печивом.

— Письменниці — це ті, хто думає на повний шлунок, — сказала вона, простягаючи печиво Лії.

Лія усміхнулась і відкрила новий зошит. Її пальці тремтіли — не від холоду, від відчуття, що вони роблять щось дуже важливе.

— Добре, — вона глибоко вдихнула. — Тоді… яка буде наша історія?

Вона завжди починала з основ.

— У казки має бути структура, — сказала вона тоном старшої сестри, що вже давно втомилась бути відповідальною. — Герой, ціль, перешкода, мораль. Нічого зайвого.

Соломія закотила очі:

— Ти зараз описала інструкцію, а не казку.

— Бо казки теж мають інструкцію, — вперто відповіла Марта.

Лія тихенько записувала за ними обома.

Вона встала з крісла, ніби сцена вимагала руху.

— У казці обов’язково має бути диво! Сніг, що говорить. Янгол, який втратив крило. Хлопчик, який переплутав свою тінь і знайшов інше життя.

Щось… незвичайне.

— І нелогічне, — зітхнула Марта.

— І прекрасне, — виправила Соломія.

Лія занотувала: “Магія не проти логіки. Вона — те, що робить логіку живою.”

Її голос був м’який, майже боязкий.

— А може… наша історія буде про те, як хтось шукає дорогу додому? Не буквальну… а ту, що всередині. Коли знаєш, що потрібно повернутися до себе, але не знаєш — як.

Соломія замовкла. Марта підняла погляд.

Обидві, не кажучи нічого, зрозуміли: Лія зараз говорить і про бабусю, і про себе, і про кожну з них.

— Гаразд, — тихо сказала Марта. — Це красиво.

Соломія кивнула, обіймаючи подушку:

— Давай так. Герой загубив дорогу. А магія допомагає йому її знайти.

— І логіка пояснює, чому він заблукав, — додала Марта.

Лія усміхнулася.

— А почуття… дадуть йому причину повернутися.

І в цей момент вони востаннє озирнулися на бабусин старий зошит — з пожовклими сторінками, з плямами чорнила, з казками, в яких вони виросли. Він був частиною їхнього світу. Але настав час створити щось власне.

Сестри сиділи до пізнього вечора — сперечалися, сміялися, кидалися ідеями, сварилися, знов сміялися. Усі їхні характери нарешті працювали разом, а не один проти одного. Марта — тверезість. Соломія — мрія. Лія — серце.

Коли вони нарешті закрили зошит, нова історія була ще лише каркасом — але вже мала світло.

Те саме світло, якого вже не вистачало бабусі… Але яке вона подарувала їм. І Лія знала: коли вони принесуть цю історію Єфросинії, бабуся не просто посміхнеться. Вона зрозуміє, що її спадщина не зникла. Вона росте. І що б не чекало їх попереду — отак, разом, вони зможуть написати будь-яку казку.