Розділ 5

Хуртовина накрила місто так різко, що здавалося — її хтось увімкнув одним рубильником. Сніг бив у вікна, ніби хотів увірватися в дім, а вітер стогнав у димарі. Лія встигла тільки поставити чайник, як у будинку одночасно клацнуло й стало темно.

— О, чудово, — пробурмотіла Марта. — Новий рік по-українськи.

— Це романтика! — вигукнула Соломія, ховаючись у ковдру. — Майже як у різдвяному фільмі, тільки без бюджету.

— А чай? — Лія намацала телефон. — Я ж навіть воду не нагріла…

— Зате камін гріє, — почула вона бабусин голос. — І вас четверо — цього досить.

Марта й Соломія знайшли свічки, Лія принесла ковдри, а Назар, якого Соломія знову запросила «просто на годинку», вправно розпалив камін так, ніби народився в горах, а не в квартирі на третьому поверсі.

Світ наповнився м’яким, тремтливим світлом. Сяючі обличчя, золоті відблиски в очах, тіні, що танцювали на стінах, — у темряві все здавалося важливішим, ніж зазвичай.

Сестри сіли навколо бабусі. Єфросинія відкинула плед і випросталась, наче хотіла бути сильною для них ще хоч трішечки.

— Знаєте, — сказала вона, дивлячись на вогонь, — я багато думала останнім часом.

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як дрова тріщать у каміні.

— У моєму житті було багато історій. Я збирала їх, писала, берегла, — вона легенько торкнулась старенького зошита на колінах. — Але я зрозуміла одне: найважливіші історії не ті, що в зошитах. А ті, що живуть між людьми.

Марта опустила погляд. Соломія підтягнула коліна до грудей. Лія відчула, як серце легенько торкнулося ребер, наче теж слухало.

— Щороку я читала вам казку, — продовжила бабуся. — Але цього разу… цього разу казку маєте написати ви.

Лія відчула, як слова опускаються їй у груди — важко, але тепло. Справді: це не просто прохання. Це — передача місії.

— Ба, але як? — тихо запитала Марта. — Ми ж не письменниці.

— Ви — життя, — Єфросинія усміхнулася. — А життя завжди вміє розказати історію. Треба лише слухати.

— І кого ж слухати? — пожартувала Соломія, щоб розрядити повітря.

— Тих, хто поруч, — бабуся подивилася на них так пильно, ніби хотіла запам’ятати кожну рису. — Бо Різдво — це не про подарунки, не про ялинку і навіть не про казку. Різдво — про тих, хто сідає поряд із тобою, коли у домі немає світла.

Вітер за вікном завив сильніше, ніби погоджувався. Лія відчула, як щось усередині неї міняється. Неначе вперше за багато років вона зрозуміла, що бабусина традиція — це не лише тексти, а спадок. Не казка, а світло, яке передають далі.

— То що? — бабуся підняла брову. — Запишете власну історію? Не для мене. Для себе.

Сестри переглянулися. Марта — серйозно, наче підписувала контракт. Соломія — сяючи, бо в будь-якій фразі бачила пригоди. Лія — з легким трепетом, бо розуміла, що це змінить усе.

— Так, — сказали вони разом.

І це «так» стало початком тієї книги, яку ще ніхто не написав — але яка вже жила у їхніх серцях.

За вікном бушувала хуртовина. У домі не було світла. Але в цю ніч воно вже й не було потрібне.