Розділ 4

Бабусин дім майже завжди пахнув яблуками, корицею і папером — суміш, яку Лія не могла переплутати ні з чим у світі. Достатньо було зайти в коридор, зняти шарф і рукавички, щоб серце заспокоїлося. Але останнім часом у цьому запаху з’явилася ще одна нота — ліки.

Лія побачила бабусю на кріслі-гойдалці. Вона читала — точніше, намагалася читати — свої старі записи. Окуляри сповзли на кінчик носа, пальці тремтіли, а кожна сторінка переверталася зі зусиллям, ніби важила не декілька грамів, а кілька кілограмів.

— Ба… — тихо сказала Лія, заходячи.

Бабуся підняла погляд і усміхнулася — слабко, але тепло.

— Моє солодке яблучко, ти прийшла.

Це «яблучко» вона казала всім трьом сестрам, але тільки коли була спокійна і щаслива. Лія завжди ловила ці моменти, як коштовності.

— Ти лежала б… — м’яко сказала Лія. — Я приготую чай.

— Ні, ні… — бабуся поклала долоню на її руку. — Сідай. Прочитай мені трішки. Очі сьогодні пустують.

Це прозвучало невимушено, але Лія відчула, як щось стислося в грудях. Бабуся завжди читала сама. Завжди. Її голос був частиною різдвяної традиції, як світло свічки чи запах цитрусових на столі.

Лія почала читати. Слова були знайомі, майже вивчені напам’ять — казка про дівчинку, яка шукала зірку. Але тепер ці слова звучали інакше — вони підтримували не малих дівчат, а бабусю, яка втомилася.

За кілька хвилин прийшла Марта. На ній був офісний костюм, волосся стягнуте у хвіст, а на обличчі — презентативно-ділова втома.

— Як вона? — прошепотіла Марта.

— Сьогодні важче… — відповіла Лія.

Марта стиснула губи й опустила очі. Вона завжди приборкувала світ — роботою, логікою, сарказмом. Але перед старінням навіть вона була безсилою.

— Я принесла її улюблені круасани. — Марта підняла пакет. — Хто зна, може, в них цукор молодості.

Бабуся розсміялася — слабенько, але від душі. Трохи пізніше приїхала Соломія — в блакитній куртці, з рюкзаком, який весь сипав блискітками (вона казала, що це «не я, це та худі з ельфами»). Сьогодні вона повернулася з чергової репетиції — вона працювала в дитячому театрі й ставила різдвяну виставу.

— Привіт, мої зірочки! — Соломія одразу обійняла бабусю. — Я привела підсилення.

І з-за її спини з’явився він — хлопець у темно-зеленому светрі, з русявим волоссям і легким сором’язливим усміхом.

— Це Назар, — сказала Соломія. — Він грає у виставі…

Назар привітався тихо, але щиро, і допоміг бабусі поправити плед.

Марта кинула на Соломію довгий погляд — «Соломіє, ми ж домовлялись без чоловіків у бабусиному домі!»

Соломія у відповідь кинула погляд — «Та заспокойся, він золото». Лія дивилася на них і не могла не посміхнутися. Дві сестри — такі різні, такі її.

А бабуся… Бабуся дивилася на Назарія так тихо і тепло, ніби визнавала: цей хлопець — правильний. Можливо, навіть потрібний. Вечір минав у напівтихій домашній гармонії.

Лія перечитувала бабусині записи, Соломія і Назар готували чай у кухні (і сміялися так голосно, ніби не нарізали лимони, а лоскотали один одного), а Марта сиділа поруч, тримаючи бабусину руку, мов охоронець.

— Ладонько… — нарешті прошепотіла бабуся. — Мені треба вам щось сказати.

Сестри одразу повернулися до неї.

— Я… можу не прочитати вам казку цього Різдва, — тихо сказала вона. — Мої очі… мої сили… вони швидко покидають мене.

Повітря в кімнаті ніби стало густішим. Соломія ковтнула. Марта зціпила зуби. Лія опустила очі, бо відчула, що вони миттєво наповнилися сльозами.

— Але ж… бабусю, — прошепотіла Лія. — Це наша традиція. Це… частина нас.

— Саме тому, — бабуся взяла її руку обома руками, — прийшла ваша черга писати історії. Розповідати їх. Ділитися своїм світлом.

Вона подивилася на трьох дівчат і всміхнулася.

— Різдво — це не я. Різдво — це ви.

Лія не знала, як бути без бабусиного голосу в цю ніч. Не уявляла, як буде звучати світ. Але знала одне: страх, що вона відчувала в грудях, був справжнім. Страх втратити не лише людину — а цілий маленький всесвіт.

Вона стиснула бабусину руку. Так, світ змінювався. І тепер їм доведеться змінюватися разом із ним.