Розділ 3

Вечір був тихим. Тихим до тягучого болю. Лія сиділа на кухні, стискаючи в руках чашку з холодним чаєм. Телефон лежав поруч, чорним екраном наче підтверджуючи: все. Кінець. Жодних повідомлень. Жодних «вибач». Жодних «я був неправий».

Між ними вже давно все тріскало по швах — дрібні докори, недосказаність, його вічне «не зараз». Вона намагалася триматися, будувати, лагодити… але будинок, де не живе любов, рано чи пізно руйнується.

І сьогодні вона нарешті вийшла з дверей, які тримала зачиненими лише страхом залишитися самою.

Коли вона повернулася додому, її зустріла повна тиша. Не та, що гнітить — а та, що дозволяє дихати.

— Ліє? — Соломія першою виглянула з кімнати. — Що сталося?

Лія тільки легенько похитала головою. Її очі блищали, але вона відчайдушно намагалася не плакати.

І тоді у гру вступила Марта.

— Так, так, я вже бачу цей погляд, — заявила вона, підбігаючи. — Ну все. Він — ідіот. Сто відсотків. Без жодних сумнівів.

— Марто… — пробурмотіла Лія.

— Ні, дай мені сказати! — вона рішуче підняла пальця. — Ти найкраще, що було в його нікчемному житті, і він це просрав. Крапка.

Соломія обережно обійняла Лію з іншого боку.

— Ходімо в вітальню. У нас є план.

— План? — перепитала Лія крізь сльози.

— Так, — урочисто оголосила Марта. — Операція “Живи, а не страждай”.

І вона потягла Лію за собою.

У вітальні за кілька хвилин утворився імпровізований штаб підтримки.

На столику — каструля глінтвейну, який Соломія приготувала «з любов’ю, апельсинами та мінімальною кількістю алкоголю». На дивані — гора пледів.

На підлозі — коробка з різдвяними пряниками. Навесні. Ну і що.

— Так, — Марта сіла навпроти, насунувши на голову смішну різдвяну шапку, хоч надворі був травень. — Почнемо з трьох золотих правил.

— О Боже, — Соломія закотила очі. — Знову ці твої правила?

— Так! — Марта гордо підняла руку. — Бо вони працюють.

Вона загнула перший палець.

— Перше: ми не сумуємо за тим, хто не сумує за нами.

Другий палець.

— Друге: ми їмо пряники. Це завжди допомагає.

Третій.

— Третє: ми п’ємо глінтвейн. Не сперечайтеся.

Соломія засміялася:

— Ти просто хочеш напоїти Лію, щоб вона забула все на світі.

— А ти пропонуєш що? Читати їй поезію? — буркнула Марта. — Вона розійшлася з мудаком, а не вступає в літературний гурток.

Лія всміхнулася. Слабо, але щиро. І відчула, як їй трохи теплішає зсередини. Її серце досі боліло, але поруч із сестрами цей біль був не гострий — а літеплий, як слід від старого порізу.

— Ви трохи божевільні, — сказала вона, хлюпнувши носом.

— Ми твої божевільні, — виправила Соломія.

— А він — ніхто, — додала Марта.

Лія піднесла до рота чашку глінтвейну. Гарячий напій пропік горло, аромат гвоздики й апельсина розлився у повітрі.

— І знаєш що? — Марта зробила серйозне обличчя. — Через кілька років ти подякуєш Всесвіту за те, що він сьогодні поламав те, що й так не працювало.

Соломія кивнула, торкаючись її плеча:

— І, можливо… — її голос став тихішим, — …доля готує щось нове. Когось нового.

Лія опустила погляд. Вона не вірила у долю. Але чомусь згадала сніг. І ті сміливі очі. І той майже-поцілунок, який досі жив у її пам’яті, як ледь відчутний слід тепла.

— Побачимо, — прошепотіла вона.

А сніг за вікном тихо падав — ніби справді щось шепотів своїм невидимим голосом.