Розділ 2

Тепер

У домі пахло корицею, ялиновою смолою та трохи — старими книжками. Лія любила цей запах. Він означав дім. Він означав Різдво.

Бабуся сиділа у своєму улюбленому кріслі з вишитими півниками. На колінах — старий, потрісканий блокнот у м’якій червоній обкладинці. Кожного року вона читала звідти одну зі своїх різдвяних історій. Казки, які ніколи не були записані в жодній книзі світу. Казки, що існували тільки для них — для трьох сестер.

— Сідайте ближче, дівчатка, — покликала вона, поправляючи окуляри. — Сніг сьогодні такий тихий, що, здається, навіть слухає.

Соломія одразу вмостилася біля її ніг. Старша сестра завжди слухала так, ніби бабуся збиралася відкрити їй брами іншого світу. З її довгим волоссям і блиском в очах Соломія виглядала як героїня казки, яка от-от злетить над ялинкою і залишить за собою золотий пил.

— Починай, ба, — промовила вона мрійливо. — Я так люблю цю частину Різдва.

Марта, середня сестра, навпаки, сіла на диван, схрестивши руки на грудях, як охоронець біля дверей. Її коротке руде волосся стирчало в різні боки, а на обличчі застиг вираз «давайте швидше».

— Я не розумію, — пробурмотіла вона. — Можна було б хоч раз обійтись без чергової казки про кохання. Або про диво. Або про обох разом. У реальному житті чудес нема. Є робота, дедлайни і погода, яка псує зачіску.

— О, перестань, — Соломія ткнула її ліктем. — Ти просто не вмієш любити.

— А ти вмієш занадто, — відрізала Марта.

Лія тихо всміхнулася. Сестри були повною протилежністю одна одної, але саме це й створювало особливий різдвяний хаос. Вона любила їх обох — хоч іноді й хотіла вкласти між ними подушку миру.

— Лієчко, а ти де сядеш? — запитала бабуся.

Лія злегка здригнулася. Їй завжди здавалося, що бабуся бачить її трохи глибше, ніж належить. Бабуся завжди знала, коли вона бреше, коли переживає, коли мовчить про важливе.

— Тут, — Лія обрала підвіконня біля ялинки. Світло гірлянд падало прямо на її обличчя, ніби запитувало: «Ти сьогодні теж готова слухати? Чи будеш десь думками далеко?»

А вона була далеко. П’ять років. П’ять Різдв. А Лія досі пам’ятала того хлопця. Даніеля. Його усмішку, його теплі руки. Той майже-поцілунок, який не стався. Це було смішно. І нерозумно. І боляче.

— Тож слухайте, дівчатка… — бабуся відкрила блокнот, і сторінки зашелестіли, як тихий зимовий вітер. — Сьогодні я розповім вам про дівчину, яка боялася власного серця.

Соломія завмерла. Марта скептично пирхнула. А Лія відчула, як у грудях щось сіпнулося.

— Вона боялася полюбити когось так сильно, що цей хтось міг би розбити її назавжди… — продовжила бабуся. — Але одного Різдва вона зустріла людину, яка змусила її зробити крок назустріч диву.

Марта закотила очі. Соломія зітхнула від захвату. А Лія відвела погляд.

Бо ця історія звучала надто близько. Надто боляче.

— А ти, Ліє, все ще мовчиш, — бабуся кинула на неї теплий, але пильний погляд. — Щось тривожить твоє серденько, правда?

— Ні, — швидко сказала вона.

Це була неправда. Серед світла гірлянд і запаху кориці Лія знову побачила в пам’яті сніг і чужі теплі очі. І відчула — те Різдво не відпустило її.

І, мабуть, не відпустить.

— Я просто слухаю, ба, — тихо додала вона.

Бабуся усміхнулася, ніби знала значно більше.

— Добре. Тоді слухай уважно, — сказала вона й перегорнула сторінку. — Адже ця казка допоможе тобі зрозуміти, чого ти справді хочеш.

Лія опустила погляд. Їй здавалося, що серце б’ється трохи голосніше за вогники на ялинці. І в ту мить вона навіть не здогадувалась, що зовсім скоро ті слова — про дівчину, яка боялася свого серця — стануть історією саме про неї.