Світ снів

- Не дивися так на мене, брате. – Вахк з образою поглянув на мертве тіло Зандстру у збільшеній копії Еск-Борсона – Я дав йому таку нагоду... А він нею не скористався. Це його провина, а не моя. Навіть не очікуй, що визнаю твою правоту. Краще поговорімо про... О-оо! Голоду наплювати на гру.
- Серйозно, Голоде, Вахк правий!– Війна з відразою поглянула на Голода, який напихав в свого маленького рота тістечка з горобиною – Ти використати спеціальну карту на їжу? Твоя мавпа була в небезпеці, а ти вирішив попоїсти...
- Я щос* не под*мав – байдуже залопотів Голод.
- Все рухається саме так, як і мало. – загадково промовив Арґос після хвилинного міркування – Куди гірше було б якби мавпа зуміла втекти з цим люстерком.
- Та про що ти!? Ти точно мій брат? Перед шести місячним сном ти взагалі говорив, що диявола потрібно зупинити, що він обманює людей, а тепер... Я чогось не знаю?
Вахк поглянув на серйозне обличчя Арґоса. Він завжди дивувався як в долю секунди його юне обличчя могло різко змінитися. І тут не було ніяких чарів. Коли Арґос торкався тем, що краяли йому серце, то обличчя набувало сумних відтінків, від чого він здавався значно старішим. Зараз Арґос дивився на збільшену ілюзію Еск-Борсона. На відчайдушний супротив чарівників. Він зробив вигляд, що не чув запитання Вахка. Краще коли він не знатиме всього. Так буде ліпше для всіх. Це Арґос зрозумів уже давно. Вистачило того випадку в дитинстві. Напередодні дня народження їх матері, Арґос розповів Вахку про неймовірної краси квіти, які він знайшов на одній залитій  сонячним промінням галявині. Не міг Арґос й згадати більш приємнішого запаху, ніж той, що давали ці загадкові квіти. Вартувало п'янкому аромату квітки торкнутися ніздрів Арґоса, як зникало усе погане. Хотілося жити та кохати. Нести всім світло і добро. А краса...її  насичено-червоний бутон та витончене стебло оточене колючими шипами – демонстрували самий сенс справжньої, недоступної краси. Букет цих квітів – був би ідеальним подарунком для тонкої натури матері. Ось тільки була одна проблема. Щоб зірвати цю квітку потребувалося заплатити краплиною власної крові. А ще ту галявину оберігав священний їжак. Спочатку він скидався на велику колючу глибу, але коли та глиба заговорила, то Арґос зрозумів – ніяка це не глиба. Саме священний їжак і розповів про плату за квітку. Арґос не хотів плати кров'ю, тож звернувся до старшого брата по допомогу. Арґос був певен, Вахк більш хоробрий. Вахк зробить те, чого не хотів робити сам Арґос. Хіба не для цього потрібні старші брати? Вахк таки зумів здобути квіти, але коли він приніс з собою сотню плодів галявини, то навідріз відмовився ділити їх з меншим братом. Арґосу не залишалося іншого варіанту. Він мусив піти на ту галявину та заплатити власною кров'ю. Коли ж він прийшов, то не отримав нічого окрім розпачу. На галявині не було жодної квітки. Тільки священний їжак, котрий і лежав посеред галявини. Його тіло було геть голим. Довгі та гострі голки посипалися, немов листя з осіннього дерева. Арґос запитав важко дихаючого їжака: Що сталося? 
З останніх сил їжак розповів йому про те, як окроплена кров'ю мертвої тварини земля почала вбивати його квіти. Все, що він міг зробити – заплатити своїм життям, щоб його творіння не вимерли. За його словами він відправив квіти у світ снів. Там квіти служитимуть лише тим, хто шануватиме правила.
- Ти там, що задрімав, брате?
- Ні, Вахке, Смерть... він вже близько. – непомітно для інших Арґос протер намоклі очі та продовжив – Він захоче вбити чарівника. Фігуру Чуми. Подібного потрібно уникнути.
- Це ж Смерть, – Війна кинула на братів докірливий погляд – він завжди плював на нейтралітет.
- Непотрібно нічого робити – повільно вимовив Чума перебираючи зогнилими пальцями ігрову карту.
- Ти знову за свій нейтралітет!? – Війна вже як звично зірвалася на ноги та почала вишукувати, що можна зламати. На превеликий жаль Війни, всі речі вже кружляли під високою стелею –  Знаєш чому Фатал більше цінить Смерть? Чому його вважають кращим? Це не тільки тому що він старший... хоча і тому теж. Але ще він має свою думку! 
- Ні, я не про нейтралітет... Вже усе зроблено – тремтячою від непокори рукою Чума продемонстрував використану спеціальну карту.
- Ти? – ледь не подавився тістечком Голод.
- Ні слова про це...особливо Смерті...
Чума набурмосився та прикіпів поглядом до мерехтливого міста. Те саме зробили й інші.

                                            *

Знайомтесь, цього чоловіка з неслухняним волоссям та шрамом на чолі звуть Гаррі. Він стоїть в кінці черги, очікуючи на відкриття брами. Звичайна людина, звичайний еск-борсонець. І геть не чарівник! Його батьків не вбивав могутній чорний чаклун. Не варто звикати до нього. Гаррі ось-ось помре, але відіграє важливу роль в цій історії. Так інколи стається. Люди грають роль розмінної монети для інших, більш важливих людей. Хто визначає такі критерії? Самі ж люди. Щодо людей. Радісні вигуки та оплески залунали усім правим берегом. Чарівникам таки вдалося замкнути дракона під куполом. Правда, Смерть, що пройшов повз піднесений натовп не розділяв їх настрою.
- Відтермінування неминучого – сердито кинув він до людей прямуючи до купола – Чому ви вічно пручаєтесь? Який в цьому сенс? В кінцевому результаті ви всеодно помрете!
Людям подібна думку здасться безглуздою. Рівно настільки, наскільки Смерті логічною. Різниця у сприйнятті світу у людей та вищих над ними ще більша, ніж між багатими та бідними верствами населення. Єдине, що об'єднує їх всіх – несправедливість.
Зблизька купол помітно тремтів, проте тримався. Частина чарівників накривала Вічновогника різними чарами води, що ,насправді, лише більше дратувало дракона. Смерть міг би зачекати знесилення чарівників. Міг і був повинен, але навіщо йому це робити? Стягуючи рукавичку він міркував котрому з чарівників він допоможе померти. Ви все правильно зрозуміли, саме допомогти. Головне, правильно підбирати слова і все гратиме зовсім іншими фарбами. Душі чарівників одні з самих цінних. Жнець було розмірковував, щоб вбити...кхе-кхе...допомогти померти їм всім. Та ця ідея була швидко відкинута. Ангели з відділу: "Підозрілої активності на Диску" це точно помітили б.
- Хмм...Важкий вибір... – почухав підборіддя Смерть – Тоді... як завжди.
Жнець закотив рукава мантії оголивши  мармурово-білі кістки та почав свою лічилку.
- Ене, бене, раба. Вінтер, вінтер, жаба. Ене, бене, грець... Ось тобі й кінець! 
Палець смерті, звісно, зупинився на Ганондорфу. Він мав досить кепський вигляд. Дірява мантія, спалена борода, розпатлане волосся. Смерть – не людина. Він ніколи не судить по зовнішності. Його душа буде надзвичайно цінною. Навіть серед його особистої колекції душ. Ви все ще пам'ятаєте про Гаррі? А ось тут і настав його зірковий час. Лебедина пісня. Звідки не візьмись, можна сказати, між самісіньким пальцем Смерті та  Ганондорфом, він і з'явився. Жнець не очікував такого повороту. Його рука пройшла крізь Гаррі, а вже потім торкнулася плеча Ганондорфа. Обидва повалилися на біле простирадло снігу. А наступної миті Ганондорф опиниться у суцільній темряві. Чомусь Ганондорф одразу подумав, що прокинувся у своїй кімнаті, а все те божевілля – поганий сон. Нажаль, а ні ліжка, а ні будь-чого іншого з його кімнати тут не було. Тут взагалі нічого не було. Нічого...окрім піску під ногами. До того ж у кімнаті Ганондорфа могло смерділо брудними шкарпетками, але ніяк не нотками гнилої плоті.
- Може я в пустелі? – швидко заметикував чарівник – Але як я тут опинився? Випадкові чари?
Раптом поруч зашурхотіло. Ганондорф спробував освітити місцину костуром, але як виявилося костура він при собі не мав.
- Хто тут? Застерігаю тебе! Я чарівник! Сильний! Надзвичайно могутній! Краще зі мною не жартувати!
- Цить – залунав біля вуха старечий шепіт – Як ти тут опинився, Ганондорфе? Тобі тут не місце.
- Вангеліє? Це ви?
Чарівник закляк не знаючи, що краще – слухати чергові прозріння божевільної чи перебувати в компанії пазуристого монстра. 
- Як ти тут опинився, Ганондорфе? – ляснула Вангелія долонею по щоці чародія – Ти дослухався до мого пророцтва?
- Ай! Боляче! – Ганондорф розтер почервоніле обличчя долонею та зробив крок у бік  – Ви не повинні бити людей лише через те, що вони не вірять у дурні пророцтва! І я не знаю як я тут опинився... 
- Тихо! Я лише перевірила силу зв'язку.Так і знала... ти не дослухався. Тобі варто покинути це місце та почати дослухатися до моїх пророцтв. Можливо, ще не пізно уникнути побаченого мною в ту ніч...
- Буду тільки радий, але як звідси вибратися? Краще без зайвих пророцтв, бо Вічновогник прагне знищити місто.
Лише за кілька секунд після почутого стара змогла вимовити хоч слово.
- Дракон?
- А ви, що не знали? Вам варто тікати. Заждіть, – Ганондорф затнувся. Але чому це він боїться якоїсь божевільної? Так не буде. Набравшись хоробрості він продовжив – ви ж віщунка... Хіба ви не повинні знати все наперед? 
- Це так не працює, чарівнику. – цього разу стара копнула Ганондорфа по нозі – І я не тікатиму. Це моє місто. Ти зробиш все, щоб врятувати Еск-Борсон, інакше я зроблю все, щоб  твоя душа потрапила у дуже...дуже погане місце. Ти мене зрозумів, Ганондорфе?
- А цього разу ви, що перевіряли? – зціпивши зуби просичав чарівник.
- Нічого. Я просто злюсь на тебе.
- Ну, зрозуміло...то, можливо, ви відправите мене назад? Мені ще дракона вбивати.
Ганондорф знову почув шуршання. Скоріш за все, стара роззиралася в суцільній темряві. Він не бачив в цьому жодного сенсу, але у божевільних свої причуди.
- Тут час майже не йде. – зрештою вимовила Вангелія – Та тобі краще не затримуватися.
- Так? Це добре...То що це за місце? Якась зачарована пустеля? 
Вангелія не відповіла одразу. Ганондорф знав, що це означає – містичний голос. Він був правий, коли стара заговорила, то її голос був такий самий, як і того вечора, коли вона робила йому пророцтво.
- Світ снів. І це не пісок, а прах померлих людей.
- Он як... – Ганондорф міг думати лише про одне – про те, що, дякувати Мерріну, він був у взутті – Тут темно...як ви...що ви робите? Тут хоч в око стрельни. Нічого не видно.
- Це ти нічого не бачиш, а мені не потрібно очі щоб бачити. Я тут зустрічаю свої видіння. Цей світ – мій другій дім. Дякуй богам, юначе. Дякуй їм за цю незримість. Інакше... ми  були б вже мертві. 
Ганондорф завжди знав, що ці шарлатанки люблять перебільшувати. Вони не здатні до справжніх чарів, тож беруть від чарівників те, що можуть. Старий вже зрозумів, не варто очікувати на пряму допомогу від Вангелії. Все доведеться робити самому.
- Як мені звідси вибратися? 
-  Ти мусиш знайти їжака. 
- Їжака? – почав втрачати надію Ганондорф – До чого тут їжаки?
- Це така квітка, телепню.
- О-оо, справді? Це все змінює...
- Тобі потрібна моя допомога чи ні?
Голос старої вже втратив свого містичного відтінку. Тепер він був досить таки злий. На поставлене запитання Вангелії Ганондорф несвідомо кивнув, але як не дивно, стара немов бачачи це – продовжила.
- Ну тоді уважно слухай. На твоє щастя, за сотню метрів звідси є одна квітка. Заплатиш їй кров'ю, і лише потім, зірвеш та забажаєш повернутися у світ живих. Зрозумів? Є ще велика ймовірність, що по тебе прийдуть нюхачі. Від тебе так і несе магією. І не проси провести тебе до квітки. – зірвала ці слова з вуст чарівника Вангелія – Є правила. Я не буду їх порушувати. Готовий? 
- Я звісно, перепрошую, але ви казали, що темрява тут – це добре. Однак, я ж нічого не бачу. А якби тут було світло, то це суперечило б тому, що ви казали. Гадаю, тут важливо знати...
- Нічого тобі не потрібно знати. – відрізала Вангелія – Ти знаєш все, що тобі потрібно. Для квітки потрібно світло, а твій шанс вижити з цього моменту буде стрімко наближатися до нуля.
- Все ж...це виглядає як те, що потребує конкретики...
Тихий шепіт старої, котрий поставив хрест на їх розмові, пробирав до дрижаків. Це була якась незнайома Ганондорфу мова. Темрява також чула її шепіт. Вона відступала, поступалася місцем легкій сірості. Невдовзі Ганондорф зміг бачити безкраю срібну пустелю з численними дюнами. Ні сонця...ні хмар над головою. Замість неба порожнеча. Звідки ж взялося тоді світло Ганондорфа не надто й цікавило. Хоча б на час, поки він не зможе вибратися звідси.
Серед цього всього виділялася квітка. Вся вона була всіяна шипами. Ледве червоний бутон поволі розкривався. Квітка прокидалася від довгого сну. Зірвати її голою долонею, при цьому не поранившись, було неможливо.
-Біжи, Ганондорфе. – вже звичним голосом порадила Вангелія. – І що сталося з твоєю бородою?
- Це що справжні чари?
Ганондорф не хотів в це вірити (а також не бажав відповідати за запитання про бороду). Жінки не повинні таким займатися! Він з обережним осудом поглянув на пооране глибокими зморшками обличчя старої, але не наважився промовити свої думки. Ганондорф побіг притримуючи мантію та задираючи ноги так високо як тільки міг, щоб ті не в'язли у праху. На половині шляху залунали не людські стогони. Старий не бажав знати, що ж за потвори могли видавати такі страхітливі звуки. Короткі роздуми стосовного того, скільки ж квіткі потрібно крові, затуманив собою страх. Страх побачити тих невідомих людству створінь. Добігши до квітки, Ганондорф схопив її долонею. Сотні шипів проникли йому під шкіру. Потім він легенько смикнув квітку і та піддалась.
- Поверни мене у світ живих. – просто виплюнув ці слова Ганондорф, про всяк випадок додавши – Будь ласка. 
Їжак увібрав у себе всю кров чарівника. Бутон розкрився демонструючи, як було гадав старий, свої насичено-червоні пелюстки комусь позаду нього. З жахом поглянувши собі за плече, Ганондорф зрозумів наскільки близьким він був від смерті. З під десятка безротих створінь нависли над ним. Їх кігтясті пальці ласомо мацали повітря, але не ризикували підійти ближче. Дві дірки, що слугували їм носами втягували неймовірний аромат квітки, а великі очі без зіниць дивилися крізь Ганондорфа.
Найбільша з потвор легко кивнула. Не відводячи погляду вони позадкували потроху занурюючись у прах. Настрої миті для Ганондорфа знову настала темрява. Проте, коли цього разу він розімкне повіки, то побачить вже звичні локації Еск-Борсона. Звісно, й тут не все було як треба. І я не про дракона.