Шляхи сходяться

Ганондорф ніжився на березі прозорого океана. Білий пісок пестив теплом втомлене тіло, поки старий слухав заспокійливий шепіт Диска. Це мелодійне загравання хвиль, наче за вивіреним годинником, знову і знову торкалося ніг чарівника, а затим втікало до океану. Навіть крики набридливих чайок тут звучали куди доречніше, ніж у портовій частині Еск-Борсона. А чого вартували напої з великих горіхів, які місцеві називали дивним словом – кокос. 
"Я заслуговую на це... – запевнив себе Ганондорф насолоджуючись затінком великої пальми –... але... як я тут опинився? А що було до цього? Та яка різниця!? Нарешті спокій... "
Ніби чогось остерігаючись Ганондорф обережно розплющив повіки. В очі вдарило яскраве сонце, таке знайоме, але інше, схоже на великий помаранчевий апельсин. Поруч стояла вродлива дівчина зі шкірою геть не властивою блідим людям Альбіона. Красуня тримала велике пальмове віяло. Вона привітно усміхнулася та взялася дмухати ним біля самісінького носа старого чарівника.
- Ей, трішки подалі, дівчино... Я кажу подалі! Ей!
- Ганондорфе – промовила дівчина полишивши віяло і щосили вгативши йому по щоці долонею – Хо-хо! Вставай!
- А? Де я? – Ганондорф потираючи щоку, розчаровано глянув на усміхнене обличчя Ніколоса – Де океан?
- Ук?
- Я'кий океан? – голос захарця звучав якось стурбовано, навіть налякано – Ми в Еск-Б'орсоні... В якомус' провулкі. 
- Що сталося? – підірвався Ганондорф згадавши невдалий бій – Зандстру...з ним щось не так... А як ми тут опинилися? Я переміг? А що це за крики?
- Хо! Довга історія, не думаю, що в нас є на це час... Тому скажу головне, ми втекли, а місто...
- Алладіне, він здається зійшов з розуму... – різко перебив Ганондорф зачувши слово "втекли" – Я ж переміг? Та точно, я переміг. Слухай, а ти точно святий Ніколас? Схожий на звичайного безхатька – тут Ганондорф втягнув ніздрями повітря – та й смердиш так само.
- Ганондорфе, ці крики...як би ск'азати, в'огник...він трішки виріс.
- Хо! Я саме хотів це сказати, але когось образило те, що його перемогли. Зараз цей дракон пожирає місто.
Почувся дивний писк. Апу нашорошив вуха прислухаючись до нього. Спочатку здалося, ніби це миша, але потім стало зрозуміло, що цей звук йшов від Ганондорфа.
- Дра-акон? – насилу Ганондорф спромігся промовити хоч слово – Прямо...дракон? Чи все ж дракончик?
- Хо! Та ні, та-акий велетенський. – обвів руками Ніколас – Сам з вогню, і плюється ним.
- Чи м'ожемо ми щос' зробити?
- Вам правду? Ну тоді... краще тікати, але...
- Ал'е?
- Це нічого не дасть. Він вічно голодний, пожиратиме все, ставатиме сильніший і сильніший... Важко уявити на що він буде здатний.
- Хо, тоді потрібно його зупинити зараз. – промовив своїм теплим голосом Ніколас, наче було потрібно спекти звичайні пряники. 
- Але ж я обіцяв...– почав смикати себе за волосся та бороду Ганондорф – обіцяв собі не лізти куди непотрібно... Гаразд, Алладіне, твій килим ще здатен літати?

                                            *

Біскуп Зандстру спустився встеленою трупами башнею у чудовий зимовий день. Цілковито точно у вежі щось пішло не так. Незрозуміло чому його стража, як і стража Попандопулуса була мертвою, без жодних на те ознак. Однак, нависла над Пласкою Землею загроза – куди важливіше. Біскуп був на диво спокійним. Проходячи повз нажаханий, втікаючий люд, він з відразою згадував який страх відчував й сам, коли над ним нависала смертельна небезпека. Як з кожною новою, потенційною смертю почуття небезпеки притуплювалося. Це було ще до його переїзду в Еск-Борсон. А зараз Зандстру йде на зустріч з передвісником кінця та не відчуває нічого, нічого...окрім гордості. Кожної ночі, перед сном, він уявляв цей день. День, коли він стане рівним богам. Звісно, у Святій Книзі кінець світу описувався трішки інакше. Біскуп вам процитує, адже він це робив кожної ночі.
- Люди забудуть богів. Своєю невірою вони пробудять велике зло. У небі з'явиться дірка, але не боги зійдуть до людей, а демони. На чолі демонічної кавалькади* стоятиме Фатал, котрого Богом називати – гріх, бо ж будучи ним, він зрікся цього та був закинутий до царства названого в честь його. І вилетить він верхи на своєму драконі! І почнеться КІНЕЦЬ всього! В кінці кровопролитної битви залишиться один лише Фатал. Та стане він творцем Нового Світу – єдиним Богом. Вісім коловидних планет будуть крутитись довкола сонця, а Фатал помикатиме ними, бо ж триматимуться планети на мотузках, котрі звисатимуть з його руки, на якій вісім пальців. Віруйте! Або знайте, що на вас чекає! Нескінченні війни та ще більш безмозкі курдупелі, з їхніми нескінченними імперськими амбіціями та тремором кінцівок. І кнопкою, що здатна нищити планети.
Не все так погано, як здається... Ніякої армії, ніякого Фатала... Потрібно вбити єдного дракона. Невже це важко? Хах, звісно важко, але Зандстру думав інакше. В думках він вже переміг. З ним боги, йому не страшний якийсь дракон.
"Я буду ближчим до богів, ніж будь-коли раніше. – продовжував мріяти Біскуп –  Могутність, влада, жінки, найкращий алкоголь та гори золота. Усе це дрібниці, хіба ні? Я ж не прошу чогось неможливого."                                                      

                                            *

- Хо-хо, і що є нам тут робити? – ніяково поцікавився святий Ніколас у Апу – як тобі нині погода? У мою юність снігу було ще більше. Ех, які чудові були часи... А що зараз? Я нікому не потрібен. Мене залиши доглядати за мавпою у цьому брудному провулку, що смердить зіпсованим м'ясом... Пробач. 
- Ук, ук – показово образився Апу харкнувши собі під ноги.
- А-а, ти не вмієш розмовляти? А Руфус вмів...мій олень... Хох! – розпливлося обличчя Ніколоса – Він розмовляв з таким смішним акцентом, таке потрібно чути. Ніт, я не бути твоїм скляве... А потім він і малі, паскудні, ельфи закинули мене до мішка... Ось так... Хм-м, і де вони зараз? А головне, де мій костур... 
- Ук, Ук? – пожвавився Апу намагаючись показати чарівника.
- Ну так, чарівник. Був колись... – Святий Ніколас вичаклував крижаний стілець та  зручно вмостився у ньому – А що тут такого? Мене не питали, то я й не казав. Та і навіщо? 
- Ук!
- Гадаєш... це була важлива інформація? 
- Ук, уу-ук! – стурбовано вигукнув Апу тикаючи то на килим з Ганондорфом та Ала ад-Діном, то на дракона.
- Допомогти? Але ж мене не просили. А боги взагалі заборонили. Така була умова. Я стаю святим, але не використовую магію... – святий Ніколас збуджено зірвався на ноги та прокашлявся – ну стілець не рахується...напевно. І всеодно, у мене нема костура, без нього чари будуть слабкі.
- Ук! Ук! – злісно почав гатити Апу по будинку аж зі стріхи почав сипатися сніг.
- Хо! – застиг Ніколас вражено дивлячись на землю – Костур...впав просто з неба... Це знак!
- Ук... – вказав шимпанзе на дах будівлі, але самонавіювання для когось важливіше за правду.
Святий Ніколас благоговійно підняв чарівний костур з землі та ніжно поцілував. Від цього той почав покриватися красивою, схожою на сяйво алмазів, паморозю.
- Ук? – Апу радісно малював на снігу банан та очікувально глипнув на костур. 
- Звісно. – святий Ніколас взявся креслити банан просто у повітрі, після чого зробив дивний жест і банан набув форми  – Ось, тримай. Хо! То я пішов на допомогу? Будь тут... і не шукай пригод. Я обіцяв за тобою наглянути. Домовилися?                 - У-ук – сумно видихнув Апу та перевів погляд з крижаного банана у своїй лапі на піднесеного щастям святого Нікалоса. Після чого його гострий погляд пройшовся дахами будівель та зупинився на одному з них.
- Ук.
Залишати Апу самого, було поганою ідеєю.