На роздоріжжі

- Божа кара – з відразою вирік Зандстру – ти брудний, просочений гріхом. Та я тобі не суддя, нехай боги вирішують твою долю.                  Погляд Попандопулуса заметався між вікном та кинджалом в руках. Щось наближалося, досить таки неоковирно, також це щось залишало вогняний слід. Було схоже, що хтось запустив великого, розміром з людину, паперового літачка, при цьому підпаливши його.
- Ніколи не бачив тебе таким розгубленим, Греґіосе. Старість — це слабкість. Тут нічого не поробиш.
- Твої останні слова? – зблиснув оскалом золотих зубів Патрицій.
- Обраний.
- Скоріше...несамовитий.
Попандопулос випхнув щелепу аж та затріщала  та з насолодою направив лезо кинджала у те місце, де мала б бути шия Зандстру. Здавалося, це кінець. Лезо торкнулося товстої шкіри Біскупа. Викрививши вуста від легкого болю Зандстру глянув як кілька краплини крові скотилися білосніжною рясою. Очі кольору темного океану звузилися, а обличчям пробіг легкий посміх.
- Обраний – повторив з куди більшою насолодою Біскуп.
Як таке можливо? — замимрив Патрицій – не існує ніяких богів, а якщо й існують,то як вони  могли обрати таку мерзоту як ти?
- Всі мають право на другий шанс, і я даю його тобі... від імені богів. Я чув їх, вони самі мені це сказали. А зараз...краще сховайся.
- Але ж...– спробував ворухнутися Попандопулос – ...я не можу зрушити з місця...                          
- Повір, повір і прийми це. Інакше...
- Що інакше!? – ревнув Патрицій – Що інакше!? Хворий ти...
Попандопулус заткнувся зачувши якісь далекі, уривчасті голоса за спиною, що намагалися прорватися крізь загорожу хуртовини.
- Що там таке?
- Зараз ми й дізнаємося.
Залунав дзвін розбитого скла, а за ним увірвалася хуртовина. Вона покрила усе секундною завісою таємничості. Незабаром стогін Попандопулуса заповнив увесь кабінет. Ось щойно він стояв перед Зандстру, а тепер його там не було. Біскуп все ще сидів у кріслі. Спокійний, але саму малість здивований. Десь обабіч нього крехтіли людські голоса. Він підвівся опираючись на ціпок та зацікавлено розглянувся.
Праворуч лежали тіла трьох людей та мавпи, ліворуч скреготав Попандопулос. З розсіченої голови юшила кров, а лівиця, яку той підтримував, схоже, була зламаною. З останніх сил Греґіос звівся на ноги, міцно стис кинджал та з повним ненависті поглядом кинувся на Зандстру.
- Як шкода, третього шансу не буде – коли їх вже розділяла відстань у кілька кроків, плече Попандопулуса проштрикнуло тонке, але довге лезо. Патрицій несамовито закричав та впав на коліно. Кинджал вислизнув з його безсилої кисті на підлогу. Ціпок виявився токою собі прихованою зброєю, потрібно визнати, досить таки небезпечною. 
- *Арх* — простогнав Патрицій — скажи...чому...чому обрали тебе? Що в тобі такого?
- Вся справа в гуморі, боги люблять гарне почуття гумору.
Біскуп повільно, неодмінно отримуючи насолоду від процесу, висмикнув лезо з плеча. Попандопулос скрикнув і повалився на прохолодну кам'яну долівку неподалік кинджала. Якби він не намагався схопити його та таки зарізати Біскупа, його пальці лишень торкалися руків'я. 
- Як шкода, Греґіосе...ще трішки і дістав би.
Над тендітним тільцем Патриція нависла тінь справжньої гори жиру. Зандстру глузливо посміхнувся, а потім просто впав дупою на його груди. Кабінет завібрував, було враження, що підлога не витримає такого навантаження. А хруст...навіть крізь завивання вітру він був досить виразним. Кілька секунд Патрицій дивився на світ виряченими очима, намагався хапати повітря, а потім для нього все скінчилося. Так само раптово, як і почалося, коли одного дня він з'явився на цей недосконалий світ.
- Я думаю він оцінить – поглянув крізь розтрощене вікно у хуртовину Біскуп – Греґіос Попандопулос помер від моїх сідниць. Яка іронія... Та є ще дещо...
Зандстру пробігся поглядом по дивній компанії, яку і годі було уявити разом. Мавпа, чарівник, захарець та якийсь безхатько. В голові Біскупа роїлося головне питання:
"В чому сенс? В чому божий задум?"
- О-ох, я живий.
- Чи це не чудово? Хтось прийшов до тями. Чарівник...Знаєш, я думав буде інакше, але... – Зандстру ще раз поглянув на гостей. Більше всього його цікавив захарець, а на ось на Ганондорфу той вкотре скривився  – Інколи важко зрозуміти мало це спасти життя чи було співпадінням. Та одне можу сказати точно — випадковості не випадкові.
- Про що це ти? – байдуже запитав Ганондорф вишукуючи свого костура.
- Неважливо. Я не очікую, що ти зрозумієш... Це час змін, чарівнику. Час, коли я вилікую увесь Диск. Сьогодні я стану новим Патрицієм Еск-Борсона, а завтра королем Альбіона, а згодом...і всієї Пласкої Землі. А ви... – знову смикнулися вуста Зандстру у неабиякій відразі до цього слова – чарівники...одна з головних хвороб цього світу. Сила, котра прийшла з царства Фатала – зло. Як кажуть...рубай під корінь...
- Як же мені щастить – вже не дивуючись пробубонів старий – так і знав, потрібно було тікати з цього міста ще раніше.
- О-о, чому так? Тобі ще й як щастить. Ти будеш першим, хто відчує праведність божу.
- Ага, не повіриш, але я вже відчув. Ще те лайно. Не бачив мого костура? А, забудь.
Ганондорф простяг руку і через кілька секунд костур вже був у його руці.

                                              *
Кучер, закутаний у кілька вовняних ковдр, гнав крізь хуртовину двох гнідих коней. Ці м'язисті тварини тягли за собою велику ошатну карету обвішану падубом. Крізь померзле віконце визирала дівиця. Її погляд був байдужим, навіть дурнуватим. Зате шуба з натурального хутра лисиці ідеально сиділа на її молодому та стрункому тілі.      
- Говарде, я хочу попасти до Еск-Борсона як можна швидше! – ображено тупнула дівчина ніжкою до підстаркуватого джентльмена, що був у такому ж дурнуватому циліндру, який було носив Ганондорф. 
- Кохана, – ніжно, наче для дитини взявся пояснювати Говард – ми не доберемося до міста в таку хуртовину. Ти ж бачиш...практично нічого не видно. Зачекаємо в шинку поки непогода заспокоїться. Кучер там напевно взагалі задубіти встиг.                                 
- А довго ще до того... шинку? Я геть нічого не бачу... – дівчина ще раз поглянула у віконце та образившись на хуртовину надула свої пухкі вуста ще дужче —...один сніг та й все. Мені не подобається така погода.              
- Я знаю, кохана, мені також. Пам'ятаю, вона має бути десь на роздоріжжі, перед містом. О-оо! — здивувався Говард поправляючи циліндр, котрий від різкої зупинки з'їхав на бік – Ми зупинились? Я чомусь думав, що шинок трішки далі. Дивно...
Говард розчахнув чорну навіску і зазирнув у маленьке кругле віконце, котре виходило до кучера. Поки було незрозуміло чому саме вони зупинилися. Але ще трішки зусиль і Говард таки розгледів кучера. Той с кимось розмовляв, однак розібрати слів було неможливо. Зате перелякане іржання коней чулося досить непогано.
- Напевне, хтось заблудився — пояснив Говард нервовій дівчині – зараз дізнаюсь, кохана. Не варто нервувати.
Говард було хотів причини віконце, щоб зрозуміти, що ж там сталося, як раптом його рука зупинилася та несамовито затремліта. Кучер розмовляв з тим, чого не було видно. Ось він тисне невидиму руку, а потім замертво падає та зникає у високому снігу.
Говард сполотнів та вкрився потом. Тремтячи з ніг до голови, старий кинувся замикати дверцята карети.                         
Потім він підсунувся до протилежного від дівчини вікна і трішки розсунув навіску, щоб мати змогу хоч щось бачити. 
- Говарде, щось не так? Що відбувається?
Ніжний дотик пальця торкнувся його плеча, потім ще разок...Ну-у, і наостанок ще кілька разів.                                               
- Люба, не зараз – нервово ковтнувщи слину відрізав Говард.
- Що не зараз? Ти поясниш мені, що тут відбувається? Ти мене лякаєш, Говарде. Чому так дивно дивишся на мене?                  
Та Говард дивився не на неї...суто технічно на неї, але насправді посеред них сидів Смерть, який поволі стягував з лівиці шкіряну рукавичку.
- Привіт, Говарде, як твоя книга? Вартувало закладати душу дияволу? Це мало колись статись. Він завжди всіх дурить...– ображено закінчив Смерть. 
- Ти що смерть? – обережно запитав Говард.
– До кого ти говориш, Говарде? Тут нікого нема.
- Ой, пробачте за манери, мені...напевно варто торкнутися і цієї красивої дами? Щоб вона мала змогу мене бачити.
- Ні, ні– засовався Говард – не потрібно. Книга в процесі написання. Я майже завершив, а натхнення і справді не зникає, але...ти...Ви ж зайшли просто поцікавитись успіхами, так? 
- Насправді я просто прямував на жатву в Еск-Борсоні, але потім цей дзвін – спробувавши його відтворити Смерть весело реготнув – я перевірив сповіщення, а там повідомлення: Забрати душу для диявола. Оце так! Роздоріжжя на роздоріжжя. Маячня виявилася не маячнею.
- Га? Я-я...не розумію.
- Говарде, ти знову наївся тих таблеток!? – дівчина схрестила на грудях руки та кинула в його бік небезпечний погляд – Мене це вже дістало!
- Дозволь... Не бійся я лише... – Смерть склав великий та середні пальці і клацнув ними. Все завмерло. Дівчина була нерухомою, і від того ще красивішою, наче витвір видатного скульптура – Нічого незвичного, я лише зупинив час. А зараз я все тобі поясню... Так...
Смерть заходився виймати численні папери з середини мантії.
- Не те...права на душу Греґіоса Попандопулуса...також не те... А ось! Цитую: Коли ти: Говард "Крафтове серце" Філіпс, зупинишся у роздоріжжя, яке й саме знаходиться біля роздоріжжя, то Смерть повинен принести мені: 
Салему Люциперійському, твою душу. Взамін я дарую тобі вічне натхнення для твоїх книг жахів. Кінець цитати. Диявол ще той паскудник... Я програв йому у доміно, знаєш...– почав виправдовуватись Смерть – більше люблю шахи. Але зараз не про це... Так ось... Шинок до якого ви їхали носить назву "На роздоріжжі" та стоїть на роздоріжжі...Хах, Дотепно, так?
- Так? Так...дуже...– Говард глянув у віконце і у голові замайоріла рятувальна думка – але ж я ще не доїхав до шинку, хіба ні?    
Смерть хотів було наморщити чоло, але згадав, що не мав шкіри.
- Так, але це легко виправити.
Жнець видобув з під мантії чорну книгу під назвою "Щоденник Смерті" та щось поспішно написав у ній своїм вказівним пальцем, перед цим зануривши його у каламар, який з'явився просто з повітря.
- Все.
- Що все?
- Ось це – вказав Смерть на кучера, котрий так-сяк підводився на ноги.
- Це якось...несправедливо...він ж був мертвий.
- Так, знаю... Та це бюрократія, не люблю її.          
 - Це не бюрократія...це...
- Ой, все! – проскреготів Смерть та торкнувся, все ще брудним від чорнила, пальцем чола Говарда і той помер – Люди такі нудні... Ох, я геть забув запитати у якому напрямку знаходиться місто. 
Жнець знову натяг рукавичку та торкнувся дівчини. Деякий час дівчина все ще просто сиділа. Смерть було подумав, що дотик не подіяв, як раптом та несамовито закричала.
- Я лише хотів спитати в якому боці знаходиться місто. Хуртовина... розумієш? Просторове переміщення працює погано в таку погоду...на краще, нажаль, не вистачає душ... Але це до сьогодні, бо опісля в мене їх буде досхочу.
Скиглячи дівчина вказала напрямок в якому мчала карета.
- Говарде! Хто це!? Ой, він мертвий? Дякую, виходить... тепер його золото... моє?
- Радий допомогти.То ви також їхали у місто? Доречі, в знак подяки скажу вам скільки вам залишилось жити.
Жнець знову занурився в гортання сторінок "Щоденника Смерті"
- Елізабет ...Грей...ось! Ого! — Смерть був ду-уже вражений – Рівно сто років! І це в середньовіччі!
- С-справді? 
- Так! Ну все, мені час! Прощавайте побачимось через 77 років, 55 днів та 3 хвилини 23 секунди.
Смерть, як справжній джентльмен, вкотре стягнув рукавичку та простягнув руку молодиці. Елізабет дещо гидливо та ледь торкаючись потисла її. Цього було вдосталь. Повіки поволі важчали та змикалися. Це було, немов раптовий напад сну, тільки без змоги прокинутися.
- Ох, бути джентельменом – смертельно небезпечно... Вічно забуваю про це...Хоча...яка різниця коли помирати, якщо вона все одно померла б?