Обраний Богом

Чарівно-Магічну Академію окутала дужа хуртовина. Вітер завивав з таким галасом, що жоден звук не мав шансу прорватися крізь цю сніжну огорожу. Якби не ця хуртовина, то з найвищої вежі ЧМА відкривався б чудовий краєвид. Хвилі моря, котрі раз за разом билися об скелястий острів. Контрастне двоєдине місто пронизане бруднющою річкою Еск. Попри поганенькі погодні умови, академія як завжди була спокійною, але тільки ззовні.
"Що відбувалося всередині академії? Тліюча небезпека. Погляньмо самі."
Килим мчав порожніми коридорами до астрономічної вежі — вежі, яка височіла над всією академією. Весь цей час Ганондорф все плекав в собі маленьку надію.
"Можливо, він не знайде виходу. Ні, він точно не знайде його, і точно не зможе нашкодити академії. Ця академія — непостійний лабіринт"
І справді, доки він перебував тут, доти він не міг бути великою загрозою. За таких обставин нічого жахливого не станеться. Академія може сама себе захистити. Однак, не варто недооцінювати цього малюка.
- Тут потрібно звернути наліво, а потім прямо і направо... Що це було? – взявши себе в руки запитав Ганондорф – Я про туман. Як ти це зробив? 
- К'азка – широко усміхнувшись відповів Ала ад-Дін – Моя бабуся також колис' була у Ал'біоні. Вона часто розповідала ваші к'азки. Особливо мені подобаласйа к'азка про те, як свйатий Нікал'йансон викрав туман, щоб ховатисйа від людс'кого ока.
- Подумати не міг, казка виявилася правдою... Що то? – різко змінився в обличчі старий – Он там, попереду!?
Цього разу Ганондорф щосили намагався втриматися на килимі, тож боявся навіть зосередитися на чомусь іншому, окрім того, щоб міцно обіймати килим. 
- Ук! Ук!
- Т'ак, це вогник!
- Те чого вартувало боятися... Він звернув до астрономічної вежі. Цей дурний килим може летіти швидше? 
- Не думаю, він вт'омився. Йому добре дісталосйа від тролйа.
Ганондорф не розумів, що його дратує більше. Килим, який чомусь втомлювався, але не був людиною чи килим, як заміна звичній мітлі. Істиною було одне — Ганондорфу він не подобався.
- Та це шматок зачарованої ткани! Як він може... Ей! Обережніше!
Ніби почувши слова старого чародія килим злетів під стелю. В самий останній момент Ганондорф встиг уникнути зіткнення його голови з великим срібним свічником.
- Я йому не подобаюся! Бачив? Він хотів знести мені голову!?  
- Краще тримайтесйа! Буде трішки трйасти!
Килим пірнув у вузький прохід з стрімкими гвинтовими сходами, які і вели до астрономічної вежі. Згодом, після того, як Вічновогник радісно пропищав, а вітер підірва його з місця, у хуртовину увірвався килим.                                                               - Хтось баче Вічновогника? –  заволав Ганондорф, щоб вітер не мав змоги  поцупити його слів.
- А якщо він залишивсйа у академійї?! Якщо вирішив пошити н'ас у дурні!?
- Ні, він все розуміє!
- Про що ви!? Що розумійе!?
- Ук! Ук!
- Молодець, мавпо!
Ганондорф провів поглядом вдовж того місця куди вказував Апу. Серед сліпучої білизни промайнула червона плямка. Вічновогник марно пручався, поки його несло до моря, а ні, вже в інше місце. Ніби за волею богів вітер почав дмухнути в бік Еск-Борсона.
- Та ви знущаєтесь!? – Ганондорф глянув догори, туди, де мало бути небо – Невже вам це подобається!? Потрібно щось робити, бо вітер несе Вічновогник  до складів!
- А що в н'их!? – поцікавився Ала ад-Дін наперед знаючи, що відповідь буде не те, щоб позитивною.
- Феєрверки... Дуже багато феєрверків...
Ууу-уук...
- Килиме, вп'еред! 
Захарець спрямував килим-літак на переріз Вічновогнику, всупереч хуртовині. Від цього вітер задув у двох напрямках одразу, оце була дивина!
В один момент килим смикнувся та різко полетів донизу.
- Дурна хуртовина! – заволав старий ще міцніше вчепившись у килим своїми синіми від холоду пальцями – Дурний вітер! Дурні боги!
- Апу, з'абери руки! – захарець намагався керувати падаючим килимом, паралельно балансуючи на ньому та знімаючи з голови переляканого Апу, незважаючи на все це, тримався він досить добре – Я ніч'ого не бачу!
- І не потрібно! Я тобі скажу! Ми чомусь падаємо!
- Не ч'омусь, а через мішок!
- Борода Мерріна! – зойкнув Ганондорф.
Раніше невеличка дірка в мішку збільшилася. З чорної порожнечі сипалися золоті монети та невеличкі іграшки.
- Він втрачає свої властивості, а це означає лише одне... Все набуває ваги... Викидай його!
- Але...т'ам мої речі, в'аше золото за екскурсйу... 
- Мертвому воно мені не знадобиться! Викидай!
Ала ад-Дін штовхнув мішок ногою і той полетів до низу, але не впав, а завис у повітрі.
- Ой! – смикнувся захарець відчувши як щось намагається стягти його – мене щос' схопило за ногу!
- Ук!
- Йака ще рука, Апу!?
- Хо-хо-хо – залунав теплий голос, а потім і з'явилася щаслива голова волохатого дідугана з червоними щоками та носом картоплиною – Нарешті! Я вільний!
На цих словах зачарований мішок розірвало на дрібні шматочки. Тисячі кілограм подарунків розліталися усім двоєдиному містом.
І повірте, подарунок, що падає вам на голову з неба — це не те, про що варто мріяти.
- Ти ще хто? – гепнув незнайомця костуром Ганондорф – Відпусти його ногу! Через тебе ми помремо!                                                                              - Хо! А якщо відпущу, то помру я!                                 - Це ж святий Нікал'йансон! – зупинив чарівника Ала ад-Дін від чергового удара костуром – Ми не можемо його вбити!
- Просто чудово! Тоді іншого вибору нема... Я обіцяв останньому директору академії цього не робити, проте зараз мені не 14...і цього разу, надіюсь, нічого не згорить...

                                            *
На правобережжі двоєдиного міста, біля річки Еск, була споруда з білого каменю та вежею. Стіни будівлі були повиті дивною рослиною, котра звивалися аж до верхівки вежі, обплітаючи рами великих вікон. Ця дивовижа скидалася на шипшину, з однією важливою відмінністю — вона росла не з землі, а з чудного фрукта. Вартувало йому почати гнити, як з його товстої шкірки просочувалася ця колюча рослинка. Зараз всю її красу оцінити було неможливо. А ось восени, коли зійде останній сніг, а теплі промені сонця торкнуться каменю будівлі, рослина розцвіте неймовірної краси квітками, квітами без жодного запаху. Смарагдова смерть — таку назву отримала рослина через колір квіток та яд, що з'являвся в рослині, коли квіти починали в'янути. Ця будівля належала Патрицію. Зазвичай Попандопулус знаходився у вежі. Звідти він міг бачити чи не все двоєдине місто. Патрицій був старим, однак все ще мав гарну пам'ять та помстливу натуру. Також до його рис належали: холоднокровність та підступність. Саме завдяки цьому він і потрапив до гільдії науковців. Геть не наділений видатним розумом, Попандопулус проклав собі шлях на вершину вдало використавши свої недоліки. Виявилося, що так звані недоліки — це риси справжнього хижака, котрою людина і являться. На Диску нема місця справедливості та рівності!
Давайте будемо реалістами, це стосується всіх світів.
Все своє життя він робив так, щоб кожен член гільдії, своєї або будь-якої іншої, так чи інакше, був під його контролем. З цим йому допомагав король крадіїв. Шантаж — це головна пліть Патриція. Навіщо погрожувати комусь розправою якщо можна зробити все куди розумніше? Та й вигляд він мав не те, щоб грізний. Звичайний старигань з приємним лицем. Невеличкий та такий худий, що його пальці могли слугувати кинджалами. Та це не заважало йому бути одним з тих, кому люди воліли б не перешкоджати. Інколи з'являлися хоробрі чи то дурні праведника. Вони були переповнені рішучістю покінчити з диктатурою. Вони мали навіть підтримку натовпу, а коли вони її отримували, то неодмінно зникали і все поверталося на свої місця. Людям потрібен пастух, якщо його усунути...вівці, тобто...люди роблять вигляд, наче нічого й не було. Однак,  Зараз для Патриція настали непрості часи. Головна відмінність від колишніх проблем — була в силі та владі, котру мала нова проблема. Ви все правильно зрозуміли, Попандопулус називав гідних людей — проблемою. Адже проблема забирала його час, а це найцінніше. Звісно, Патрицій знав і про амбіції короля злодіїв та інших, проте всі вони були під його каблуком, а ось Біскуп Зандстру... це вже інше. Патрицій також усвідомлював, що проґавив той момент, коли Зандстру вартувало знищити, а не вважати звичайним божевільним фанатиком. Нині Біскуп став другою силою і сьогодні відкрито виступив проти влади Патриція. Його амбіції були очевидні. Сьогодні історичний день. День, коли під Патрицієм Попандопулосом похитнулася ніжка золотого стільця влади. Реакція на протест храму була блискавичною. Попандопулус вирішив діяти рішуче. Він запросив Біскупа Зандстру на відверту розмову. 
У просторій ромбовидній кімнаті з високими вікнами шаленіла напруга. Охорона Біскупа Зандстру залишилася за великими різьбленими дверима. Те саме зробила охорона Патриція. Вони були в цій кімнаті одні. Зандстру сидів у власному, оббитому червоним шовком кріслі. Справа в тім, що він не влазив у звичайні крісла, тому йому приходилося носити власне, котре підходило його...китовим розмірам. Я геть не перебільшую, коли він рухався його тілом ходили брижі жиру, а земля стогнала благаючи порятунку. Навіть зараз в не надто густій та хвилястій бороді Біскупа були шматочки різдвяного вепра. Знайте, цього вепра запекли цілковито для Зандстру. І Все, що від нього залишилося — це кістки та саме запечене яблуко, адже він не худоба, щоб їсти хто зна що. В противагу його недоглянутій бороді була яскраво біла ряса з позолотою. Вона сяяла та пахла духмяними травми. І хоч Патрицій славився любов'ю до золота, але в більшій мірі це було брехнею. Попандопулус використовував його виключно для підтримування своєї влади. Щоб знати все і про всіх, були потрібні чималі вкладення. Саме тому він дещо обкрадав казну, а ось Біскуп Зандстру був справжнім грошолюбом. Масивні золоті хрести та по кілька дорогоцінних перстенів з великими каміннями, і то на кожен палець. І головний атрибут Зандстру — золотий ціпок, на який Біскуп опирався при ходьбі.
Погляди двох найбільших авторитетів двоєдиного міста блукали приміщенням. Їм якось було незвично опинитися з рівним собі. Зараз для них куди цікавішим були абрикський килим та шафа заставлена відзнаками перед Еск-Борсоном. Першим наважився заговорити Попандопулос.
- Я хочу запропонувати тобі вигідну угоду, Зандстру.
- Боюсь, у тебе не вистачить золота – в'їдливо відповів Зандстру своїм тихим ,навіть, заспокійливим голосом.
- Тут ти правий – діловито докинув Патрицій – Я хочу запропонувати тобі моє мовчання...на твій нейтралітет.
Біскуп глибоко вдихнув від чого його крісло болісно зарипіло.
– Ти нічого не маєш проти мене, Попандопулосе.
- Маю...на кожного, хто живе у цьому місті...Та спочатку я хочу поговорити. Надіюсь, все вирішиться тут і зараз.
- Ти гадаєш, я злякався? – жирним обличчям Зандстру пробігла тінь божевілля – Мене оберігає Бог. Хочеш історію? Про це навіть ти не знаєш, запевняю тебе. 
- Ну, здивуй мене... – Патрицій взяв до рук дубовий келих та ніжно сколихнув ним – справжнє віскі альбів, спробуй. Я не кидав до нього отрути...запевняю.
- Я тобі вірю, Попандопулусе.
Біскуп чи то кивнув...чи то просто нахилився, щоб глянути на темну рідину у келиху. Важко зрозуміти, коли людина не має шиї, а самий лише жир.
- Якось я зустрів справжнього Бога, так, так, тобі не почулося. Він вів дівчат до бані. Звісно, тоді я не знав, що він Бог... Та і я був трішки стрункішим... А він такий високий, з мармуровою шкірою та дивними очима. Я таких не стрічав... От я дивлюся на нього, а він це побачив і зупинився. Усміхнувся мені та й каже: "Оце ти вигадник! Продаєш розведений яд під виглядом лікувальних мікстур. Смертельні у тебе жарти!"
Ти ж про це дізнався? Хіба не так?
Біскуп посміхнувся у незворушне обличчя Патриція та пригубив трішки віскі.
- Ого! Оце так! І справді добре віскі!
- Я не розумію до чого ця розповідь. Ці казочки можеш розповідати своїм прихожанам, Зандстру. Не важко здогадатися про що я дізнався, коли це єдине чим ти виділився у своєму "минулому житті".
- Дослухай – лагідно мовив Зандстру – ти все зрозумієш. Так ось...Я спочатку злякався, думав, що потрібно тікати...та потім...він запросив піти разом з ними до бані. Я ризикнув...і саме там він розповів мені, що являється Богом. Добре пам'ятаю... Я засміявся, бо раніше не вірив у богів ,а він сказав:
"Повіриш. Від нині моє око стежить за тобою." 
Я знову розсміявся. Все думав, що він божевільний. Після того, я більше його не бачив, але згодом дякував йому і цілував землю під ногами. Якщо ти вже все рознюхав, тоді, напевно, знаєш, що мене хотіли стратити...тричі...і всі спроби, як бачиш, були невдалі. Так, мій бізнес викрили...мене змусили випити власну мікстури обурені громадяни...це був самосуд за смерті їх рідні. Я їх не можу винити. Я не помер, тоді вони так-сяк повісили мене, але гілка зламалася. Вже опісля цього поспіла стража, потім настав суд. Ось таким був мій вердикт... – Біскуп прокашлявся та змочив вуста віскі – "Метью Зандстру, ти виглядаєш, немов камінь, тож і помреш шляхом утоплення."
Опівночі мене зв'язали та вкинули до річки. Я тонув, а течія несла мене далі і далі, я більше не міг затримувати дихання, думав помру...а потім...я почав спливати. Я відчував себе так дивно...так легко...
- Як я вже казав, мені не цікаві ці казочки, Зандстру. Твоє ліки не взяли тебе, бо ти жирний. Гілка вломилася, бо ти жирний.
- А як щодо ситуації з річкою?
- Ти шарлатан – пирснув Патрицій – вигадник, брехун. Був шахраєм...ним і залишився.                  Кімнатою луною розійшлися аплодисменти.           - Браво! – цілком спокійний Біскуп навис над столом та прошепотів – а ти маєш доньку. І я знаю де вона.
- Маніпуляція!– незворушний вираз обличчя Попандопулуса похитнувся – Немає у мене ніякої доньки!
- Катріна з...
- Король крадіїв! – фиркнувши урвав Патрицій –  Клята криса!
- Так, а чого ти очікував від злодія? Вірності? Сміховинно. Я... на відміну від тебе... знищу його. Одразу, як ти оголосиш, що поступаєшся владою на мою користь. І навіть не думай викликати стражу чи робити щось зайве, бо вона зникне.
- Ти не знаєш с ким маєш справу? – захрипів Попандопулус зриваючись на ноги – Кажеш тебе захищає Бог? Ось й перевіримо!
Попандопулус відсунув глобус Пласкої Землі та гепнув по кнопці, котру той приховував. В момент вхідні двері закрили собою ще одні двері. Зроблені з найміцнішої сталі, тепер Біскуп був у пастці, його ніхто не почує...як і Патриція.
- Бачиш цей клинок, Зандстру? – звідкілясь з під столу Патрцій  вийняв кинджал з довгим, тонким лезом – Я переріжу тобі горлянку, як паршивому козлу біля вівтаря. Зроблю вознесіння твоїм богам!
Біскуп і не думав щось робити. Він сидів та усміхався. Потім його погляд пав до вікна, і його тонкі вуста розпочалися ще дужче.
- Ти хворий, Зандстру. Я це завжди знав. В момент, коли ти маєш померти...ти посміхаєшся? Що ти собі думаєш? Потрапиш до богів? 
- Здається сюда щось летить, раджу тобі сховатися.
- Га? – Патрицій глянув у вічі Зандстру та побачив у них віддзеркалення того, що пробивалося крізь хуртовину. Воно мчало точнісінько до вежі. – Що це ще за хрінь?