Секрет Вахка

Ганондорф, Ала ад-Дін та Апу похапцем обшукували тіло Трея, поки Салем — вилизуючи власне хутро — "пильно" стежив за коридором. По ідеї, ключ від сталевих дверей мав бути чималий, і проблем з його пошуками виникнути не могло. Але варто пам'ятати чиє саме тіло валялося на підлозі. Надія знайти ключ в звичному місці танула з кожною секундою, з кожною перевіреною кишеню.
- Де цей дурний ключ – прохрипів Ганондорф – куди він його міг запхнути...
- Йакос' на ринку в Талісі, йа спійм'ав крадійа. Він з'апхнув срібну виделку собі у д...
- Все, все! – сіпнувся старий – Збережи мене від цих подробиць.
- Можливво, ці двері відчинняються  якось іннакше? – вдумливо припустив Салем.
- І як саме, котяро? Як відімкнути двері, де є отвір для ключа?
- Не знаю, це ж ти у нас неймоввірний чарівник, тобі крраще знати.
- Інколи все досить просто, навіть у чарівників. Є отвір, виходить, що є і ключ, який відімкне ці дурні двері.
- Ук! Ук!
- Апу знайшов! 
Шимпанзе вийняв щось з носка Трея, врочисто демонструючи всім свою знахідку.
- Га? Що це? Дай мені! – Ганондорф вихопив з долоні Апу невеличкий предмет та підніс його до очей – О-о, зрозуміло...
Салем поволі підійшов ближче, мружачись він глянув на те, що Ганондорф тримав двома пальцями. Кілька разів кіт переводив лінивий погляд з невеличкого предмета на залізні двері, а потім назад.
- То...кажжеш...у чаррівників щось буває прросто? Схоже на ключик від доммівки хоббіта.
- Саме він нам і потрібен.
- У-ук.
- Апу питайе чи він зач'арований?
- В цьому можжна бути певвним.
- З чого ви це взяли? – виклично кинув чарівник – я ще раз кажу: чарівники не помішані на зачаруванні!
- Як скажжеш, Ганондорфе. То, що ж з нним? Ввін змерз?
- Ні, він зачарований, але! – бажаючи показати важливість цих слів, старий чародій підніс догори вказівний палець – Це задля додаткової безпеки. Тут нема ніякої хворобливої залежності від зачарування всього на світі.
- Хто б мені п'ояснив? – з надією у голосі захарець поглянув на Ганондорфа – Бо я щос' не розумію.
- Цим точно займався Трей, як і сніговиком, тож тут все просто...його варто...Кхе-кхе – Ганондорф ніяковіючи почав натирати ключика – ...трішки посмикати.
Просто на очах ключик збуджено задзвенів та почав збільшуватися, аж поки не став більшим за долоню.
- Яу вже казав, що чаррівники хворі на всю головву?
- Ну... це досит' оригінал'но...
- Ук...
Вдаючи, що нічого не чув Ганондорф попрямував до залізних дверей.
- Алладіне, не забудь Трея. Не можна залишати його без нагляду.
З пів хвилини старий боровся зі спротивом дверей. Чи то шпарина тікала від важкого мідного ключа, чи то так тремтіла рука чарівника.
- Є! – тріумфально повідомив Ганондорф – Я йду по тебе, костуре! Я вже близько мій любий... гостроверхий... капелюху...
Ключ прокрутився і двері неохоче піддалися.
- Оц'е так!
- Ук!
- Наррешті!
Аж ніяк вони неочікували такого. (Звісно, окрім Ганондорфа) У їх фантазіях поставало будь що, але не таке. Приміщення було неосяжним для ока. А коли Ганондорф ступив за поріг, спалахнули сотні, якщо не тисячі смолоскипів. Рядами, наче складене доміно, височіли шафи та стелажі з численними драбинами. Деякі предмети були прикуті на ланцюги. Одні речі були збиті до купок, а дещо мало сувору відстань одне від одного. Як правило воно виділяло містичне світіння і робило в'ялі спроби позбутися чарівних кайданів. І це при тому, що тут не було живих організмів у звичному для людини розумінні. Та навіть серед цього дещо змогло виділитися. Світильник, який стояв на низенькому, кам'яному столику. Зсередини лампи горів маленький вогник. Здавалося, він може згаснути будь-якої секунди. 
- Тримайтеся поруч, і нічого не чіпайте. – суворо звелів Ганондорф – Тут є небезпечні для життя речі. Знайдемо мій костур і капелюх, а тільки потім...чуєш, котяро? Лише після цього обереш щось собі.
- Ну гарразд.
- А що це т'аке?
Ала ад-Дін незмигно дивився на все ту ж лампу, немов зачарований її вмираючим світінням.
- Вічновогник, навіть не думайте чіпати ту лампу! Зрозуміло?
- Т'ак, я лишен' спросив...
- Ук?
- Все гаразд, Апу. Я пр'осто... почуваюс' дещо дивно. 
- Це все через тутешнє повітря. Знаєш...воно тут... Он вони! – вигукнув Ганондорф надтріснутим голосом –  Мої речі!
- Ну вітаю, теппер...ей, оберрежніше! – зашипів Салем –  Мій Хввіст!
Ганондорф вже нікого не чув і не бачив. Він мчав до свого гостроверхого капелюха, котрий звисав з костура в тьмяно освітленому куточку. Чарівний костур прикрашало густе павутиння, а гостроверхий капелюх вже зібрав на собі кілька шарів куряви.
Нічого з цього не зупинило Ганондорфа. Старий хутко нап'яв на голову старого, трішки протертого гостроверхого капелюха, а за тим взяв до рук високого костура. Той одразу замиготів різьбленими рунами, вітаючи з поверненням свого господаря. Кінчиком мантії чародій витер скупу сльозинку, що зібралася в кутику ока і гордо повернувся до...
- А де це... *Апчху*...де всі? Ау!
- Яу *ут – ледь розбірливою мовив Салем – ч*го к*ичиш. 
Старий уважно придивився до речі, яку кіт тримав у роті.
- Це що дзеркальце Ліклайдера? Ти обрав дзеркальце? Навіщо коту дзеркальце? – Ганондорф націлив свого костура на Салема – Не віру у такі співпадіння. Надто багато тебе пов'язує з ним. Дім... тепер ось дзеркальце... Інколи мені здавалося, що ти хочеш потрапити сюди більше за мене. Ти скористався мною, так?
Салем обережно опустив дзеркальце на підлогу та спокійно повів:
- Яка різнниця, договвір є договвір, Ганондорфе.
- Та чхати я хотів на договір. Я нічого не підписував.
- Але говорив.
- І що? Це не договорів! Тим паче з котом. Я маю костур, тож просто зараз заберу його у тебе силою. 
- я так і знав, Ганондорфе – хитро усміхнувся Салем – Усний договір — також договір. Ти не зможеш його порушити. Ніхто не може, навіть боги.
- Хах, чому ж це?
- Бо я не звичайний кіт. Якщо на те пішло... я геть і не кіт.
                                            *
- Ну все з мене досить! – Війна злісно вгатила по столику з білого мармуру – це не те, чого я хотіла!
- Обережно, Війно, ми ж граємо у гру.
- І що з того, Вахке? Я хочу страждань для своєї фігурки! Коли я витягла карту "Перепона", то надіялася на щось веселіше, ніж старий чарівник, якого вони з легкістю позбулися!
- Гра сама обирає, що має статися. – спокійно пояснював Вахк витираючи столик від пролитого вина – Гра спирається на логіку світобудови та порядку на пласкій Землі. Не могла вона закинути туди лаву... чи зграю голодних вовків — подібне порушило б правила функціонування їх світу. Я так, звісно, не вважаю...та, що поробиш. Тобі просто не пощастило з картою. В колоді є куди більш цікаві карти. І в гри не буде повноважень обирати те, що здаватиметься людям не таким підозрілим.
- Мені байдуже! – тупнула ногою Війна – я хочу страждань для них всіх!
- Я тебе розумію – втрутився Голод – гадаю, кожен з нас цього хоче. Та ціль цієї гри трішки в іншому. Твій персонаж повинен вижити, але при цьому ,звісно, пережити чим більше випробувань та перешкод.
- Тобі варто бути терплячою, сестро – докинув Чума.
- Я хочу змінити свою фігурку – схрестила руки на грудях Війна – не хочу цього чарівника! Голоде, даси свою мавпу? Або нехай Чума...
- Не можна змінювати свою фігурку, якщо цього не передбачає сама гра. – перебив Вахк – Дослухайся до братів, випий вина, скуштуй канапки з запеченою кров'ю та сирим м'ясом... заспокойся. Все ще попереду. Пам'ятай про мій сюрприз. Це виведе гру на новий рівень! Обіцяю, бо я Вахк...
- Так! Ти Вахк – бог жартів, ми це вже знаємо... Гаразд – видихнула Війна – хто тягне карту?
- Я – промовив Чума демонструючи карту "Троль в подарунок" – На ваших героїв очікує зустріч з тролем.
- Тролем!? – вибухнула Війна новою злістю – Чому ця карта не попалася мені!? Я хотіла, щоб саме від моїх дій всі померли! Я... Вахке, що з твоєю фігуркою? Це не кіт, а Люципер! Йому не місце на Диску, він повинен бути у царстві Фатала. Вахке, як він тут опинився!?
- Ой, і справді – Вахк поглянув на темну рогату тінь, котра колись була котом – я не знав, клянусь! Диявол гарно маскується. Самі ж бачите, навіть гра дозволила брати участь.
Голод, Чума та Війна перезирнулися між собою.
- Можливо й так, Вахке – ледь чутно мовив Голод – та на нього не діятимуть картки, бо він рівний нам, а іншої фігурки нема...
- Згоден – кидаючи до рота канапку погодився Чума – грати нема сенсу. 
- А ви не знали? – нятягнуто усміхнувся Вахк – Якщо не дограємо, то будемо прокляті.
- Де ти взяв цю гру? – поцікавився Голод.
- Та хто зна...
- Вахк! - ревнула Війна – говори!
- Гаразд... Ви всеодно вже знаєте про присутність диявола на Диску. Я виконав умови договору, нічого не говорив. Його гра його ж і розсекретила.
- Тебе, що нічого безсмертя не вчить? – похмуро захитав головою Голод – Мати справу з Люципером— дурість.
- Він заключив зі мною договір – ледь не плачучи почав розповідати Вахк – Це сталося під час мого випробувального сходження на трон. Я дещо втратив уважність, бо саме слідкував за вашими звершеннями в якості чотирьох вершників Апокаліпсису. Ось трішки і проґавив момент, коли він пробрався на Диск. Я хотів повідомити богам, але... не одразу... Тому Люципер встиг заявитися до мене з своєю пропозицією... Він запропонував мені відгадати загадку, якщо б я відгадав, тоді б він здався мені. Боги почали б мене більше поважати та давати відповідальних завдань.
- А в іншому випадку ти мусив мовчати?
- Саме так, Чума. Мовчати...інакше втрачу сили. Я...я намагався, я тоді хотів все розповісти богам. Готовий був пожертвувати силою, але вуста не хотіли розмикаттся... договір неможливо розірвати... Та і чи потрібно розповідати зараз? Все ж нормально... А ось якщо Діон дізнається — у мене будуть проблемки.
- Ми живемо між світами. – холодно відповів Чума – Ми тримаємо нейтралітет. Ми не будемо втручатися.
- Але ж, Чума, – здивувалася Війна – якщо це діло рук Фатала, то всім нам загрожує зникнення!
- І мені? – відвисла щелепа у Вахка – я не хочу зникати! Я Бог!
- Нейтралітет – скрушно кивнув Голод.
*Тук* *Тук*
- Хтось прийшов. – кивнув Чума в бік високих дверей – Ти чекаєш на гостей?
- Ні – схвильовано пробелькотів Вахк – напевно Смерть все ж вирішив приєднатися до нас...