Арґос

Салем гордо задер морду та очікувально заметляв* хвостом. Після того, як його витягли з мішка, він встиг отримати одне вибачення від Ала ад-Діна, але куди бажанішим було потенційне вибачення Ганондорфа. 
- Яу правильно зррозумів тебе? Ти хочеш моєї допоммоги? Після того, як закинув менне до мішка?
- Зате тепер ми знаємо як там. От ти... ти до цього міг уявити, що там темно і самотньо? Я ось... ні.
- Ти зннаєш чого я ххочу.
Старий піджав вуста, видаючи при цьому якісь дивні звуки. Його права брова судомно засіпалася, а обличчя вмить покрилося багрянцем.
- П...про...пробач мене – ледь вичавив з себе Ганондорф.
- Так крраще! І було ж геть невважко. Але все одно... теппер я маю прраво забррати з тієї кіммнати одну річ.
- Що!? – випалив Ганондорф переводячи свій спантеличений погляд з Салема на масивний замок – Гаразд, гаразд! Лише одну річ, зрозумів? І те, не будь-яку!
- Будь-яку, іннакше я йду.
- Так ми не зможемо домовитися, котяро.
- Гарразд –байдуже кивнув головою Салем – тоді я пішов.
- Він гадає, що я дурний – усміхнено прошепотів чарівник до Ала ад-Діна – та я його знаю, як своїх п'ять пальців.
- Здаєт'ся, він т'аки йди.
- Маніпуляція – невпевнено запевнив Ганондорф – він зараз повернеться...кхе-кхе...
- Гадайете? Салем виглядайе досить ціл'еспрямованим.
- Гаразд! Домовилися, котяро! Рогатий би тебе побрав! Давай повертайся!
- Доммовилися – вишкірив гострі зубенята Салем – і як же доббре, що ти зггадав мою розповвідь.
- А як тут забудеш, коли ти кожного дня згадував про свої неперевершені вміння проникати практично будь-куди.
- Але йак ти відімкнеш цей велетенс'кий з'амок? – все ніяк не міг збагнути захарець – Ти ж кіт.
- У ммене дуже спритні лапки, відверрніться.
- Навіщо? 
- Бо це котяча таєммниця, Ганондорфе. У чаррівників є таємниці? У котів таккож. Оберртайтеся, ну ось, так крраще.
- Буде добре якщо ти зробиш це ш...
- Готтово.
- Вже?
Важкий замок з грохотом упав на кам'яну підлогу, зрушивши решітка з місця. Зі скрипом — схожим на уривчастий сміх — вона поволі торкнулася стіни.
- Раз плюннути.
- Та я б так не сказав, магічний замок можна відімкнути єдиним ключем...
- Необов'язково – докинув Ала ад-Дін – ще м'ожна скористатисйа спеціал'ними відмичками.
- Та у Салямі не було ні того, ні іншого... – Ганондорф примружив очі до ледь видних щілин, немов прагнув побачити кота наскрізь – ...ось, що буває, коли проганяють найкращого чарівника! Геть все йде шкереберть. А тепер...геть з дороги! Я піду першим.
- Ввеличного? Не думаю, що ввеликих чаррівників виганяють з академії.
- Ти зажди, хвостатий, дістану костур і сам все побачиш!
- Круто – зрадів захарець почутому – з'авжди було цікаво поб'ачити чим відрізняют'сйа ваші чари від наших.
- О-о! Без проблем, тільки за окрему платню.
- Але ж... Ви нічого не к'азали про оплату Салему.
- Хіба? Хмм, напевно... забув... Дивіться під ноги – недбало перевів розмову старий – тут можна звернути шию. А котитися прийдеться довго.
Коло за колом долали наші герої, але сходи все нескінчалися. Та ми вже знаємо, все має свій кінець. Зрештою, гвинтові сходи привели їх до довгого коридору з дивним, ледь вловимим потойбічним світінням. 
- Тут якос' лйачно – чомусь стишив голос Ала ад-Дін – ваше волосся, воно...
- Так, стає дибки – завершив Ганондорф притримуючи бороду – все через накопичення великої кількості магічних предметів в одному приміщенні.
- А де закіннчується цей корридор? – поцікавився Салем – Він здається безкіннечним.
Чародій глянув у далечінь попереду. Цього разу він був спокійний, з цього виходило, що все під контролем.
- Так і є, він безкінечний. Ви ніколи не дістанетеся кінця. Інколи вам здаватиметься, що ви зовсім близько, але варто моргнути...і коридор знову віддалиться.
- Я так зррозумів у тебе є ще одне "Але", іннакше я не розуммію чому ти такий сппокійний.
- Але, котяро...він зачарований.
- Навіщо ч'арівники все зачаровуют'?
- А навіщо люди кохаються і вбивають? – звів брови старий – така наша природа. Ми робимо те, що вдається найліпше. Чарівникам найліпше вдається чарувати. Зробіть крок вперед та тримайтесь поруч... Amonda vinci.
Далі сталося дещо дивне. Кожен з них, здавалося, прилип до підлоги. Їх різко смикнуло і понесло коридором. Обриси коридору пливли перед очима, і коли Ала ад-Дін вже гадав, що його ось-ось знудить – все вщухло.
Ганондорф спокійно — ніби нічого щойно й не сталося — поглянув на решту. 
- Ой, геть забув, що не всі до такого звикли.
- А до т'акого можна звикнути?
- Як і до будь-чого іншого. Ми вже близько – знервовано продовжив чарівник – тепер просто прямо, там будуть трухляві двері. 
- Ти про ті сталевві двері в кінці корридору?
- Щоб їх Меррін здибав! – вилаявся Ганондорф – котяро, ти зможеш їх відімкнути?
- Ні – мляво хитнув головою Салем – вони випромінюють насичений колір магії.
- Це означає – пробурмотів старий чарівник – там дуже потужні чари. Що ще гірше, невідомо які...мм-м...проблемка.
- Що це за к'олір магії? – пильно вдивлявся Алладін – Я ніч'ого не бачу.
- Ти і не побачиш, його бачать лише тварини. На щастя...у мене завжди є план на подібний випадок...
- Яу можу поцікаввитися який саме? Хоча, судячи з тввоєї інтонації, можливво, не варрто його знати.
Ганондорф важко видихнув і вмостився на підлогу.
- Будемо чекати на чудо.
- Вони не відкрриються самі собою. Та і колли хтось пррийде сюди? Ганондорфе, як часто сюдди спускаються?
- Ну-уу – примружив одне око чародій намагаючись пригадати – десь раз на кілька місяців.
- Ми тут п'омремо з голоду. Варто повертатисйа.
- Я нікуди не піду! Я буду тут поки щось не станеться. І знаєте, зазвичай, точніше... завжди це допомагало.
- Прросто чудовий план... Ну-у зрозуміли? – хихикнув Салем – надіятися на чудо — чудовий план.
- Ой, котяро, заткнися вже! Я нікого не тримаю, можете йти! Я для себе все вирішив.
- Яу залишуся, хочу поббачити чим все скінчиться.
Ала ад-Дін поглянув у інший кінець коридора, згадав увесь пройдений шлях та власні переконання, а ще він не хотів, щоб його знудило.
- Йа ніколи не покидаю др'узів у біді. Я також залишусйа.                                                                           
                                           *
Трей з Апу крокували першим рівнем підземних приміщень, саме там розташовувалося магічно-досліде приміщення. Тепер в лівиці Трея був довгий різьблений костур з темного дуба, що постукував в такт його кроків. 
- Вийшло трішки ніяково – стримуючи посмішку промовив Трей – але як не як, а в деякій мірі кислота скельного дракона таки зробила тканину невидимою. Було навіть забавно спостерігати за реакцією Гострозіра. Ви бачили його беньки? Хах, я все думав, коли ж у нього випадуть очі.
- Уу-к?
- Та ні, вашої вино нема. Я геть забув... Наше "зробити невидимим", чимось схоже на ваше "знищити". З ним все буде гаразд, не варто звертати увагу на те, що він хотів придушити вас, а потім вкоротити собі віку. Дам йому кілька вихідних, спробую допомогти з новими компонентами до тканини. Все буде гаразд. Я свої помилку завжди виправляю. Надіюсь, ця ситуація не дійде до Місячного Ока?
- Ук. Ук, ук?
- От і добре. – зблиснув очима Трей – А зараз ми йдемо по дзеркальце. У вас буде можливість оцінити колекцію нашої академію. Тільки не розповідайте, що ми йшли без супроводу. У нас чіткі правила, але я не маленька дитина, щоб мене супроводжувати. Хах, що там може на нас очікувати? Засідка?
                                           *
Далеко поза межами пласкої Землі, де ніколи не було ночі і завжди сяяло сонце — жили боги. Вони носили легку тогу та ходили босоніж по м'якій, наче вовняне хутро траві. Неймовірної краси птахи з золотавим оперенням співали своїх пісень сидячи на велетенській яблуні із золотими плодами. Поруч із яблунею знаходився куди вищий водоспад, багряні води якого впадали до великого, бордового озера. І хоч вода скидалася на справжню кров, але це було ніщо інше, як вино. Та куди вищим за сто метрову яблуню чи водопад, котрий мав понад дві тисячі метрів — була скеля з розкішним храмом на самому вершечку. Від самого її підніжжя і аж до храму вели сходи. Ви могли б подумати, ніби вони були зроблені з золота або ж якогось дорогоцінного каміння, але ні, вони складалися з кісток і черепів титанів, котрі посміли повстати проти правління Діона. Ця скеля носила ім'я Олюмпус та ховалася за пухкими, білосніжними хмарами на яких боги і спали. Тут не було звичного шуму плюскоту води і пташиного співу. Тут боги прагнули спокою, але не сьогодні. Сьогодні вони дали волю власним відчуттям. Гола вечірка супроводжувалася морем алкоголю, мелодіями сотень арф та справжньою хтивістю. На вечірці були всі боги, всі... окрім Вахка, який нині правив на Диску та Арґоса. Арґос практично завжди дрімав — він бог-провидець. По правді кажучи, Діон не запросив Арґоса по іншій причині — він занадто нудний. Щойно Арґос прокинувся від галасу, що доносився із храму. Хоч він й не встиг побачити весь віщий сон до кінця, проте побаченого йому вистачило. Коли ж Арґос спускався донизу, то мав дуже знервований вигляд. Він був не найстарішим з усіх богів, не був він і наймогутнішим поміж усіх. Геть молодий на вигляд Арґос, був наймудрішим богом. Ніхто не дав би йому більше двадцяти років, напевно, саме тому Діон та решта сприймали його несерйозно. Погляд Арґоса деякий час блукав натовпом, поки не зупинився на цілі його пошуків. Він рушив повз безтурботних богів до Діона, перед яким постав по справжньому важливий вибір — котрий напій пасуватиме його настрою найбільше.
- Діоне, є розмова.
- О Арґосе... – понуро усміхнувся Діон побачивши перед собою насуплене обличчя – прийшов псувати вечірку? Ми хотіли тебе заправити...але ти ж саме спав.
Навпроти Діона Арґос здавався якимось неповноцінним. Широкі плечі та масивні руки Діона підкреслював чималий зріст. Його борода нічим не поступалася бороді чарівника, навіть більше, вона була кращою, адже в Діона вона була зі справжнього срібла. Арґос же був відносно невисокий на зріст та не виділявся яскравою зовнішністю. Тога на ньому трішки звисала, а погляд був вічно сповнений суму.
- Чому ви не попросили мене наглянути  за людьми? Ви відправили Вахка, вам не вистачило чотирьох вершників Апокаліпсису?
- Ти ж спав – зморщив перенісся Діон – слухай, як гадаєш, що мені обрати...вино з цими травами 
...мм-мм...чи ось ось цей коктейль в основі якого ром? Що таке?
- Спати — це моя робота, Діоне. Я сплю, щоб передбачити повернення Фатала. Та коли таке...краще б розбудили мене. Знайшли кого обрати.
- Нема чого панікувати, він ж твій старший брат. – Діон підморгнув та поплескав Арґоса по грудях – Краще випий вина, відпочинь. Навіть від сна потрібен відпочинок, хіба ні?
- У нас біда, Діоне – скрушно замотиляв головою Арґос – Вахк знову взявся за старе.
- Ми знаєм, ми цього і хочемо.
- Що?
- Вони геть втратили страх перед нами! Люди, Арґосе! Нехай згадають хто тут головний!
- Діоне, вічновогник! Зараз не до гордині!
- Що? Ні, ні! – не бажаючи й чути про це Діон затулив долонями вуха – Це ти приніс його людям, коли ті ще були схожими на мавп. Хто б знав, що саме тоді і був пік їхньої ідеальності. Оце так іронія... Бажали зробити їх ідеальними, а виявилося, що ідеальніше не було куди... Що ж тепер маємо! Та це вже інше... Ти дав їм той вічновогник! Тобі і вирішувати це питання!
- Тоді я пішов.
- Куди?
- Як куди? На Диск.
                                          *
Ганондорф дещо довершив власний план, тепер вони не просто очікували на диво. Сховавшись в тіні ніші, яка знаходилася біля гвинтових сходів, вони робили засідку.
- Хтось йде... їх дввоє...в одного з них проблемма з ногою, можливво, він шкутильгає...інший ммає упевнену та прружну ходу.
- І т'и це зрозумів одним лиш'е слухом?
- У менне чуйні ввушка.
- Чарівники! І лише двоє! Б'юсь об заклад один з них — Трей. Це в його манері – Ганондорф зірвався на ноги та почав швидко походжувати туди-сюди – я ж казав, так завжди! Варто зачекати, коли не знаєш, що робити. І байдуже скільки пішло на це годин чи днів...
- Здаєт'ся, пройшло кіл'ка хвилин.
- Дві хввилина і п'ять секкунд, це якщо точнніше.
- Та яка різниця!? Пам'ятаєте наш план?
- Т'ак, нападайемо зі спини, поки вони неочікуйут'.
- Котяро?
- ... Яу не пллутаюсь під ногами.
- Все вірно, головне не дати їм шансу. Чарівники ним обов'язково скористаються. І що ж це найшло на Маджера? Навіщо посилювати захист? Який божевільний піде на вірну гибель?                     - А йакже ми? Виходит', він все вірно робив.             - Ні-і, ми...я це інше. Я тут все знаю.
- Не ххочу вас відвволікати, але якщо до замку, який я ввідімкнув? Ну той, що на горрі.
- А? Який за... – очі Ганондорфа наповнилися жахом – погано, дуже погано. Салямі, біжи зроби щось!
- Яу? І що я зрроблю? У мене ж лапки. 
- Д'рузі...
- Та це звичайне виправдання!
- Д'рузі!
- Що таке? О? Треє? Яка приємна зустріч... А ти це як тут опинився? Може...прибереш костур?
- Не приберу, Ганондорфе. Я побачив, що хтось обійшов захист і вирішив скористатися таємним ходом. Бачиш – Трей торкнувся стіни ніші і та покрилася брилами – ця стіна омана. І як добре, що ти про це не знав. Не всі таємниці академії тобі відомі, Ганондорфе. Я звісно міг піти за допомогою, але... слава... вона буде лише моєю.
- Ук.
- Апу!
- Ви знайомі? – посох Трея заметався між Апу, Ганондорфом і Ала ад-Діном – всі в кучу, негайно! 
- Та я їх перший раз бачу, Треє!
- Ук, ук!
- А шимпанзе каже інакше... То ось що
... До чого ти опустився, Ганондорфе – Трей викривив кінчики вуст, наче перед ним стояв гидкий слимак – працюєш на Місячне Око. А ти, захарець, майстер зі зламування чар? О-о це мені пощастило! Виходить, Гострозір був правий.
- Ви щос' наплутали, ніякий ай не зламувач чарів. Йа працую на ринку.
- Тихо! Не робіть з мене дурня! А ти, Ганондорфе, завжди гадав, що кращий за мене, але це не так. Я тебе зараз в цьому переконаю.                                     Трей націлив костур на Ганондорфа і підло посміхнувся.                                                                        - Скажеш щось?
- А ти бачив колись кота, що вміє розмовляти? 
- Що? В чому сенс, Ганондорфе? Це жарт? Я не люблю жарти!
- А яу люблю.                              
Салем стрибнув на руку в якій Трей тримав костура і грізно вп'явся в нею кігтями. Трей завопив, з костура вирвалося кілька червоних струменів, які промайнули повз Ганондорфа та Ала ад-Діна в бік дверей, а за тим блискавично повернулися та влучили у Трея.
- Щ'о це було? Він п'омер? – Ала ад-Дін обережно оглянув тіло непритомного чарівника – здайет'ся живим.
- Приголомшуюче закляття – відповів Ганондорф протираючи чоло – схоже, двері відбивають всі закляття в того, хто їх насилає.
- Не потррібно дякуйте, Салему. – багатозначно промовив кіт – Я лише вррятував вваші дупи.
- Як скажеш, Салямі...Алладіне, в тебе ще ж залишилися мотузки?
                                       ***
Метляти — те саме, що гойдати.