Будинок жахів

- Ос т'ак ми й втекли з "Чорноґо вепра".
- Ук, ук.
- Геніально! Ввідволікти увагу пожжадливих людей за допоммогою золота, і поки ввони зайняті борротьбою за безхмарне життя, непоммітно втекти черрез вікно.
- Як на мене, нічого геніального. Вони там повбивають одне одного, а на додачу зруйнують половину міста – чарівник говорив з явною долею докору, а своїми червоними від морозу пальцями, погладжував довгу сріблясту бороду – хм, то ось чому на вулицях майже нікого не було, всі надіялися отримати трішки золота. На тебе почнеться справжнє полювання, Алладіне. 
- Ук.
- Так, Апу, ти був пр'авий. Мойє перше враж'ення виявилосья хибним.
- Нам ще довго йти, котяро? Ведеш нас якимись манівцями, хто зна куди...
- Ввід того, що ти запитуєш кожжної хвилини, шввидше не стане! – фиркнув Салем – і... Ганондорфе, ввідколи тебе почало цікаввити людське жжиття? Ммені здалося чи єддине, що тебе збентежжило у всій ррозповіді — це фінальна частинна з золотом. Яу можу ззаприсягтись, що тобі ввід почутого сстало зле.
- Хто б казав! Сам постійно витріщаєшся на зачарований мішок.
Ганондорф копнув ногою кучку снігу осипаючи Салема, який дріботів попереду.
- Фр-р, обережжно! Алладіне, не поддумай, мене цікаввлять магічні здібності ммішечка. Нічого більшшого.
- Ук, у-уук.
- Що ввін каже?
- Не ображайса, Апу тобі не довіряйє. Вз'агалі-то... він всім не довіряйє. Йа не маю ніч'оґо особливого: кілка речей, ш'аблі та килим-літак.
- Килим-літак? Цікавво.
- Пф, вже-е ба-ачив – позіхнув чародій – а ось золота... його там ще багато? Просто цікаво.
- Гадайю, кілька к'апшуків залишилося, але це ніщйо. Кіл'кість — не означайє якість.
- Невже ввін досі нне знає?
- Заткнися, Салямі.
Усім своїм виглядом, Ганондорф показував: не думай розповідати йому правду! Не смій!
- Щ'йо не знаю?
- На Альбіоні цього золота ввистачить на все життя, наввіть на кілька.
- О-оо, то ос чому ті люди т'ак поводилися...
- Ук, ук?
- Аґа, схож'є, що і на в'ічний запас бананів вистачит – Ала ад-Дін з сумом глянув на особливо великий коминок одного з будинків – я гад'ав, що змож'ю зустріти це чудове свято та поб'ачити Нікальянсона, щоб повернути йому міш'ок. Завжд'и цікавило одне... йак йому вдаєт'ся пролазити у коминки.
- Не забивай думки зайвим, Алладіне. Салямі, можливо, ти нарешті скажеш куди ми йдемо?
- Я Салем! – вибухнув гнівом кошак – коли ти вже ззапам'ятаєш?
- Ага, ага... так куди?
- До будинку Берна Ліклайдера.
Ганондорф рвучко зупинився. Від почутого легені строго поводилися дивно. Вони то посилено здіймалися, а то й взагалі відмовлялися працювати.
- Що? Я не піду до будинку жахів!
- Алладін хотів беззпечне місце, це найбеззпечніше з усіх наявних.
- А щйо не т'ак з тим будинком?
- Я тобі скажу, що не так... там живе злий привид! Поглянь сам!
Ганондорф вказав рукою на звивисту доріжку. Вона вела до жахкого покинутого будинка, що стояв на верхівці пагорба.
- Ук!?
- Не б'ійся, Апу. Привидів не існуйє.
- Тільки погляньте на них! Мавпа розумніша за вас обох. Йдіть туди самі, ми вас краще зачекаймо десь-інде...
- У-ук. – енергійно закивав Апу.
- В тебе є іншший план? Поввернешся до домівки? В цього міста є ввуха, ггадаю на тебе там вже чекатиммуть.
Котячий аргумент виявився досить переконливим. Та й сам Ганондорф був далеко не дурною людиною. Чарівник розумів — проблеми його не оминуть.
- До мене? Ні! Знаєте... я не встиг привести до ладу дім... кхе-кхе, гаразд! Підемо до дурного будинку жахів. Мені всерівно нема чого втрачати.

                                           *
Шлях до будинку Ліклайдера здавався вічністю. Можливо, тому що кожен поодинокий перехожий здавався їм підозрілим, а можливо, через те, що Ганондорф волікся, немов вмираюча черепаха. І якби Ганондорф міг, то йшов би ще повільніше. Однозначно, ніщо не врятувало б старого від гостин в будинку жахів, адже кожен шлях має свій кінець. Все має свій кінець. Все, окрім космосу.
- Ввсе, ось ми і пррийшли.
Вони стояли навпроти високого кам'яного паркану порослого плющем. Для Ганондорфа ця перешкода здавалася нездоланною горою.
- Ми тут не перелізимо.
- А це і не обовв'язково, яу знаю ссекретний хід. Ходімо.
Салем пройшов вздовш паркану та зупинився біля засніжених чагарників.
- Ось тут – з насолодою в голосі повідомив кіт – за чагаррниками діррка.
- Що? Потрібно лізти крізь чагарники? Нізащо! Я порву мантію!
- Або ттак... або – Салем повів задоволеною мордою в бік старої вишні – через деррево.
- Гаразд, тоді лізь перший.
- Наввіщо?
Салем стрибнув на огорожу, здійнявся на гору по плющу та стрибнув донизу на пухке простирадло зі снігу.
- Ну звісно... ти ж кіт... мавпо, вперед, лізь в дірку.
- У-уук.
Знущаючись Апу вибрався на вишню, а далі одним могутнім стрибком перелетів за огорожу.
- Ну так, а він мавпа...
Погляд повний страждання пав на Ала ад-Діна. 
- Е-ее... я тако'ж скористайуся деревом. 
- Чому це я один повинен повзти? Салямі, я знаю, що тут має бути нормальний хід!
- Можже, хочеш пошшукай, а ми поки підемо.
Чарівник оцінив акробатичні вміння захарця, зважив свої шанси на успіх. Потім кроками зміряв відстань між вишнею та огорожею, і вирішив, що життя дорожче за мантію.
- Клятий кіт – процідив крізь зуби старий та пірнув у чагарники.
Важке пихтіння та кілька зойків супроводжували його нелегкий, тернистий шлях. Діставшись обійстя, тремтячий від люті Ганондорф випростався. Невеличкий сад біля будинку був повністю посохлим. Стіни самого будинку були покриті захисними знаками, вікна заколочені дошками, а з даху обсипалась черепиця. Що правда, саме зараз чародія хвилювало інше.
- Ну ось зірочку відірвало, а ще руку подер...
- Усі чаррівники такі нитики? Це ж лише шмматок тканини. 
- Дорогої тканини. – докинув Ганондорф шукаючи втрачену зірку.
- Йа куплю вам н'ову.
- Та що ти... е-м... непотрібно. 
- Ви впевнен'і? 
- Е-ее, ну якщо так хочеш... головне обирай з робіт мастера Людвіка Діора.
- Потім побаллакаєте, ходімо у доммівку, в мене є іддея.
- А щ'о за ідейа?
- Чудова, прросто пррекрасна!
- Щось я дуже сумніваюся, котяро.
Ганондорфу було ніяково. Він почував себе не на свому місці. Вартувало йому покинути свою хатину, як відсутність костура дала про себе знати. І це вдруге за один день. 
- Щось тобі, Ганондорфе, сввіже повітря не пішло на корристь. Бачу ти тррішки засммутився, коли зррозумів як повводяться з безахисними чаррівниками.
- Так, так, вже всі зрозуміли. Ти був правий, котяро. Та всеодно у нас нема жодного шансу потрапити до ЧМА.
- Чомму ж це? Ти ззнаєш потаємний хід, а я ммаю план. 
- Мов'а йде про чарівну академійю? – Ала ад-Дін замріяно усміхнувся до темного неба – я завжд'и мрійав там побувати. Йак прикро, що в академійї заборонені екскурсії. Я був гот'овий заплатити хоча б за цінну інформаційу, але це лише спров'окувало справжню бійню.
Зачувши чарівні слова, настрій Ганондорфа різко покращився. Його більше не хвилювала подрана мантія. Навіть Салем, що вистрибнув на ліве плече та дмухав на старого смородом рибини, не викликав жодної агресії. Чарівник був далеко за межами звичного світу. Подумки він купував нові мантію та капелюха. Обирав великий будинок з терасою та садом. Насолоджувався ефірним банкетом зі страв і алкоголю, які не міг собі дозволити раніше.
- Ганондорфе... ГАНОНДОРФЕ!
- А? що? 
- Яу кажу – підозріло тихо зашепотів Салем – це ідеальна можливвість. Чи не прро таке ти заввжди мріяв? 
- А твій план... він передбачає більше однієї особи?
- М-мау, зввісно. 
- Знаєте, Алладіне, а я знаю ЧМА, як ніхто інший. Тож якщо ви... кхе... бажаєте...
- Екскурсійю? Звісно!
- Бачиш Ганондорфе? А раніше ти ннавіть не хотів чути прро мій план. Тепер ти поверрнеш костур і заробиш золота на щасливе життя.
- І капелюх. Потрібно повернути мій гостроверхий капелюх.
- Без нього нніяк – задоволено промуркотів Салем та зістрибнув неподалік вхідних дверей – ну ввідчиняй.
Кілька секунд Ганондорф дивився на дубові двері з поржавілою мідною ручкою. Його дивувала сама думка того, що такий могутній чарівник, як він вірить у привидів. Неочікувано для самого себе, його рука вхопилася за ручку та різко смикнула її.
- Замкнено – полегшено видихнув старий – ну нічого, пошукаємо інше місце.
- Ввід себе, Ганондорфе – Салем штовхнув двері лапкою і ті посвистуючи прочинилися – ззаходь.
- Після тебе... і не дивися так на мене. Я звик до дверей в академії. Там всі двері відчиняються на себе. 
Смужка вечірнього світла привідкрила обриси закіптявілої кімнати. Всередині було ще більш моторошно. Звідусіль доносились якісь незрозумілі звуки. У майже суцільній темряві панували павуки. Раз по раз їх плетиво обліплювало незваних гостей будинку жахів.
- Ук...
- Вс'е буде ґаразд, Апу. 
- Нам нагорру.
- Ага, тільки повільніше, у нас нема нічного зору, котяро.
На відміну від нечутних кроків Салема, під вагою решти сходи пронизували будинок своїм скрипом, ніби якийсь потойбічний музичний інструмент.
- Оце тут продуви, т'ак і захворіти можн'а.
- Заччекайте тут – звелів Салем – хочу зрробити вам сюррприз.
- Не люблю сюрпризи – пробурчав Ганондорф – а ще не люблю темряву. Салямі, тут є хоч якесь джерело світла?
Салем не відповів. Натомість всі почули як заскрипіли двері, а далі було лише гудіння вітру.
- Ук, у-уук?
- Нав'іть не знаю, Апу. Але не думайу, що йоґо сюрприз – це банани.
- Знаєш, захарцю, схоже ти був правий, не існує ніяких привидів. Це лише казочки, нема ніякого...
- А'й...
- Алладіне, що таке? Привид? Аа-а, мене щось торкнулося!
- Ук.
- Відвали, мавпо! Я тобі не пальма!
- Все ґаразд, заспокойтес', просто щос' потрапило в око.
- Ну, я так і гадав... на чому я зупинився? Ах, так... не існує ніяких привидів. Мавпо, я сказав відвали!
- Ук, ук...
- Це не Апу, він біл'я мене.
- Привид! Тут привид! Тікайте!
Ганондорф кинувся до сходів, але орієнтація в темряві – ще та магія. Замість сходів старий налетів на захарця.
- Яу злий дух – прозвучав такий знайомий голосок – яу...
- Салямі? 
Ганондорф перестав борсатися на підлозі та глипнув у темряву перед собою.
- Яу Салем – просто нізвідки у повітрі з'явилася пара жовтих очей.
- Ук, ук, у-ук.
- Не л'айся, Апу.
Тремтяча рука старого торкнулася гладенької поверхні невидимої тканини.
- Рідкісна тканина для мантій невидимок? Але як? Вона ж давно зникла.
- Скажжи це Ліклайдеру. Тут ввистачить на мантії для нас ввсіх. 
- А хіб'а чарівники не вміют' ставати невидимими? – поцікавився Ала ад-Дін допомагаючи старому звестися на ноги.
- Вміють, але лише одиниці, до того ж це забирає чимало сил. Заждіть... Котяро, то це ти привид будинку жахів? 
- Яу, а це ммій дім.
- А одразу сказати ти не міг?
- Це було б ггеть не ввесело. 
- Це й не було весело!
- А поввинно бути, бо це і є ммій план. Пошиєм мантії, а далі непоммічено прроникнемо до академії черрез таємний хід. Рраз плюнути.
- Хм, можливо, котяро, ти не такий і дурний. За діло! Хтось вміє шити? Ні? Салямі, може ти?