Пророцтво

Еск-Борсон, без сумніву, справжня перлина Альбіона. Саме лише існування двоєдиного міста — вагомий внесок у історію всієї пласкої Землі. Ти звичайний селянин чи вибагливий архітектурний критик? Без різниці! Тут кожен знайде щось на свій смак. Та якби чарівник-рунолог, який відповідав за розробку Всесвітньої магічної мережі не знищив готовий рунний код, то будь-хто мав би змогу дізнатися про "другу" столицю Альбіона дещо цікаве. Берн Ліклайдер – а саме таке ім'я мав винахідник – вирішив, що подібне розроблення заважатиме розвитку туристичних міст, і може бути використане у воєнній розвідці. Також Ліклайдер відмовився від такої собі "мережевої країни". За його задумом "Ессліпс" дала б людям зі всього Диску небачені раніше можливості. Спілкуйся, обмінюйся ідеями, знаннями та культурою. І все, що від вас вимагалося — наявність зачарованого дзеркальця Ліклайдера. Своє кінцеве рішення чарівник-рунолол прокоментував так:
- Мене переповнює страх. Гадаю, одного моменту люди втратять насолоду від життя, надаючи перевагу зачарованому дзеркальцю. Не хочу, щоб людей "поглинув" мій винахід.
За іронією долі, Берна Лілклайдера засмоктало у власне незавершене дітище під час потужного магічного викиду.
Досі цікаво, що ж такого приховує це чудове місто? Ну гаразд, гаразд. Якщо ти так благаєш...
Двоєдине місто живе подвійним життям. При світлі сонця — Еск-Борсон слугує взірецем для інших міст. Коли ж владу над містом бере темрява — будь обережний. Ніч — час гільдії крадіїв.
Поза межами Еск-Борсона ходили чутки про пануючи приступність на лівому березі. Як не дивно та ці чутки не надто й заважали туристичному бізнесу. Адже мандрівники сприймали двоєдине місто здебільшого за його туристичною — правобережною частиною. Йшло це на користь і королю гільдії крадіїв Гаррету Тіффу (по прізвиську Хермес). Тіфф завжди терпляче вичікував зиму. Навіщо? Взимку у його підданих куди більше жертв та часу. Більше роботи — більше золота, все просто. Можете бути певними, кожен гість чув безліч порад стосовно відвідин... менш приємної частини двоєдиного міста. Поради були обережними, ніхто не хотів переходити дорогу королю крадіїв. Навіть підготовлені відчайдухи, котрі все ж наважувалися завітати на лівий берег вдень, нізащо не ступили б туди посеред ночі. А тепер забудьте, все це ніщо проти змін, яких зазнає туристична частина міста. Готичний стиль правого берега переплітається з красивими садами. Кам'яні будівлі розташовані на вузьких брукованих вуличках, звиваються і зміяться в різних напрямках. Численні крамниці та великий центральний ринок дають змогу набрати вдосталь подарунків і сувенірів на пам'ять. На головній площі знаходився фонтан Святого Аво Скорма. Основа була прикрашена рельєфними зображеннями богів, а сам фонтан складався з п'ятьох посудин, розташованих одна над іншою. Кожна наступна посудина зменшувалася, а на самісінькій верхівці височіла мармурова подоба Святого Аво Скорма. Дзюрчання святої води заспокоювало та лікувало. Так значилося на табличці поруч. Вартувало закинути до однієї з чаш кілька монет і розповісти Святому Аво Скрому про вашу проблему. Більше монет — вища ймовірність бути почутим. Не подумайте, храму не потрібні ваші монети! Таким чином храм допомагав Святому Аво Скорму вибудовувати чергу. Навіть боги нездатні почути всіх, що ви хочете від звичайного мученика? Правда, геть ніхто не звертав уваги на дрібний допису внизу таблички:
Храм не несе відповідальності за невиконання ваших прохань. Ваші очікування — ваші проблеми. З усією повагою — Ваш Біскуп Зандстру.
Ось такою була туристична частина міста в першу половину дня. Все вище згадане перетворювалося на світ жахів, варто було вуличним ліхтарям запрацювати. Зелене світіння, що пробивалося крізь темне скло ліхтарів надавало готичним будівлям жахкого вигляду. Їх високі вікна-очі стежили за кожним рухом, а високі гострі дахи, що тяглися до хмар, нагадували вершечки скал. Кожен шорох у місті змушував роззиратись, а фонтан Святого Аво Скорма втрачав здатність заспокоювати. Він ніби шепотів:
Озирнися, ти в небезпеці. 

Винуватцями такого ефекту були світляки з мертвих боліт. Саме їх світіння і спотворювало місто. Використання у вуличних ліхтарях зачарованих кристалів потребувало значно більших витрат з казни, ніж кілька незначних смертей при вилові світляків. Та що головніше — світляки давали світло і після загибелі. Було байдуже на проблеми Еск-Борсона одному старцю. В нього була власна, куди більш нагальна квестія*. Худа статура, великий орлиний ніс, сині очі та довге сріблясте волосся з бородою, видавали в ньому чарівника. Така була його думка, насправді ж його видавала зім'ята зимня мантія з хутряним коміром. Це була мантія справжнього чарівника. Темно-блакиту – наче вечірнє небо – мантію прикрашали численні зірочки. Їх золотисте світіння робило з стоячого посеред вечірньої вулиці чародія непоганий маяк. Ним був Ганондорф. Він не розумів чому місто напередодні Різдва порожніє, бо весь день проспав у власному ліжку. Нині, життя для нього втратило сенс. Тепер він ніхто. Що сталося в цього бідолаги? В Ганондорфа відібрали костур. І це ще не все! Жирні пальці-сардельки Гьюґо Маджера зірвали – здавалося невід'ємну частини його тіла – гостроверхого капелюха! Цей капелюх — символ чарівника! Його статус! Тепер старий носив дурнуватий циліндр. Ганондорфу не подобалася ні його форма, ні його чорний колір, але при відсутності справжнього капелюха він відчував себе неповноцінним.
- Дурний Гьюґо Маджер. Дурна Вища Семінарія! Теж мені чарівники... м-мм, любчику – закривлявся Ганондорф дивлячись на власне відображення у темному віконці крамниці жартів – я Гьюґо Маджер — чарівник XII рівня. Я тут головний. Тебе виключено з семінарії... гадаєте, що мені потрібна ваша дурна семінарія!? Не потрібна! Добре хоч мантії залишили...
Старий випустив накопичену злість, струсив надутий вітром сніг з мантії та рушив стрімкою вуличкою далі. З кожним днем його ненависть до Різдва зростала. Ці дурнуваті вінки та гірлянди з падуба* і плюща на будинках. Ця всюдисуща омела, під якою цілуються закохані. Якось Ганондорф заскочив під омелою пару собак за неприйнятним видовищем! Після того випадку чарівник з огидою оминав кожнісеньку омелу. Давайте будемо відверті, старий заздрив іншим. У них не відбирали сенс всього життя.
Вони мали змогу почуватися безтурботно, хоча б цих два святкових тижня. Тому й чарівник вирішив вдавати безтурботність так сильно, як тільки міг. Це була його перша прогулянка на свіжому повітрі за повний тиждень. Необхідно, щоб інші бачили — Ганондорфа не зламати! Його хода була впевнена, можливо, саму малість різка. Під сердитими кроками порипував сніг. Старий чарівник просто йшов, без жодної цілі. Чуйні ніздрі злипалися від сухого морозу, але навіть так він відчував запах зелені. З інших вулиць лунав різдвяний гавкіт собак. Цей гавкіт підштовхував Ганондорфа до міркувань: яка помста для Гьюґо Маджера буде ліпшою? Аж раптом солодкі фантазії чарівника були змушені відійти на задній план. Старий зупинився й пробігся погляд по всій вулиці. Було дивно бачити темні віконця та коминки з яких не валив дим. Напередодні Різдва всі палили різдвяне поліно та підтримували вогонь протягом дванадцяти днів. 
- Невже я знову щось пропустив?
- О-оо, наввіть ду-ууже – промурликав хитрий голосок.
- Знову ти!
Щось чорне стрибнуло з дерев'яних перил невеличкої тераси та приземлилося на ліве плече чарівника.
- Ззнову яу.
- Забери свою хвостату дупу від мого рота, котяро! Різким помахом правиці чарівник зіштовхнув кота на сніг.
- Чи ти знаєш скільки коштує ця мантія?!
Кіт ковзнув поглядом жовтих очей по обличчю та пом'ятій мантії чарівника, оцінюючи його стан.
- Щщось паршивво ввиглядаєш, Ганондорфе. Мможливо, таки вварто прийняти ммою пропозицію?
- Салямі, не буду я викрадати свій костур з капелюхом. Це безумство! 
- С-су...скільки тобі повторюввати... я Селім.
- А-а, байдуже – відмахнувся чарівник – краще скажи, що тут сталося, де всі?... Чого ти посміхаєшся?
- Ввесело буде. Буввай.
Салем махнув довгим хвостом та зник між засніженими кущами.
В подібних ситуаціях, варіант був лише один — корчма "Чорний вепр". Якщо Ганондорф щось таки проспав, то скоріш за все, там про все й дізнається. Коли чародій звернув за ріг, його погляду пали вже знайомі афіші. Вони обліплювали стовпи ліхтарів та стіни будівель. Кошлаті брови старого звелися докупи.
- Невже йому нема, що робити!? Є безліч ,по справжньому, важливих занять для Вищо чарівника... чарівні шахи наприклад.
Спочатку Ганондорф зривав образливі проклямації*, але швидко зрозумів — це було марно, від цього їх тільки більшало. На тремтячих від вітру листівках рухалося карикатурне зображення Ганондорфа. Ніс був ще більшим, ніж у реальності, а вічно незадоволений вираз обличчя, ну... він був достовірним. Вуста карикатурної копії рухалися, випускаючи літери, які складалися у слова: Я більше не чарівник, адже пхав свого довгого носа у чужі справи.
- Я так не виглядаю – гепнув Ганондорф по "портрету" – в мене чудовий ніс. Ніс справжнього чарівника!
Такий важливий монолог перервала
маленька згорблена бабця. Вона була майже сліпою тому не дивно, що виливаючи відерце з окропом, зовсім не помітила Ганондорфа, котрий миготів, наче різдвяні вогні. Окріп омив землю поруч з чарівником, здіймаючи хмару пари.
- Що за дурень...!? А... це ви... Вангеліє. 
Старенька була настільки давньою, що навіть Ганондорф звертався до неї на ви. Але виключно тому, що боявся її скляного погляду.
- Хто тут? – гукнула стара 
- Це я, Ганондорф.
- Хто, хто!?
- ГАНОНДОРФ!
- Не кажи мені, я знаю... Ганондорфе, це ти!?
- Так...
- Що!?
- ТАК!
Здається я забув сказати дещо важливе: Вангелія була майже глухою.
- О-оо – її  голос набув містичності, а очі дивилися кудись поверх чародія. Атмосферу доповнювала чомусь незникаюча пара-туман. Що все це могло означати? Лише одне — ПРОРОЦТВО. 
– Я бачила небезпеку! Вона досить неочевидна, проте чітко бачу обриси невідомого... золото... і тебе, Ганондорфе! А ще цифру 5! Синку, ти знаєш, що ця цифра означає! Не бери до рук чужого золота!
Грюкнувши дверима, стара ворожка зникла так само неочікувано, як і з'явилася. Ганондорф залишився на одинці з власними думками.
< Не брати чужого золота? Що за дурниці! Я не крадій, а який дурень віддаватиме золото за власним бажанням? Та й тоді золото рахується моїм! Цікаво до чого тут цифра невдачі? Та чого це я!? Навіщо мені ці марення старої! Не існує ніяких ворожок! Стара шарлатанка! Ворожки тільки й мріють про справжні чари. Гадають, як це їм отримати хоча б шматочок слави, яку отримує чарівник!>
Старий зірвав з півдесятка листівок та витер ними намоклі черевики і поділ мантії.
– Якась туфта це все, гірше бути вже не може. Готовий сперечатися на власну бороду!
Ну що ж... Час покаже, Ганондорфе. Час...покаже...
- Хто це говорить, хто тут?! А-а, напевно здалося                                                 *