Гість з неба

Донедавна портова частина двоєдиного міста жила усталеним життям. Справа в тім, що прокинувшись одного зимнього ранку сталося неймовірне. Вперше за все існування Еск-Борсона, узбережжя Примарного моря закувало в кригу. Це була справжня катастрофа, як для міста, так і для всього його населення. Але особливо – для купецької гільдії. На кону стояли міжнародні відносини. Сотні, тисячі кілограм різноманітних товарів, очікували свого відправлення на інші континенти. Укладені договори на торгівлю – це не жарт. Тиск на розгублену гільдію був і зсередини двоєдиного міста. Аристократи потребували рідкісних товарів з далеких країн, простолюд – роботи, а Патрицій – поповнення казни. І байдуже, що саме Патрицій повинен відповідати за це. В розумінні Греґіоса Попандопулоса, завдання Патриція – нічого не робити, отримуючи при цьому гори золота. Доля значної частина цього золота була заздалегідь спланована. Вона піде на особисті потреби Патриція, звісно виключно в інтересах двоєдиного міста. Служителі храму Святого Аво Скорма підносили молитви богам, благали про милість та розуміння. Результат не змусив себе довго чекати. Наступного ранку капітани суден били на сполох з новою силою. Їх кораблі перетворилися на крижані статуї. Ба більше, саме море промерзло чи не до самісінького дна. Винуватець був знайдений швидко. Ним виявився один з служителів храму. 
- Він молився не надто переконливо — виступив з офіційною заявою Біскуп Зандстру. 
Всі, хто так чи інакше пов'язаний з вірою знає: боги потребують конкретики, але перш за все — їх потрібно підносити, дякувати за все погане та несправедливе, а вже потім, ніби між іншим, поплакатися, не забуваючи при цьому цілувати їх пеплоси*. Чернець клявся у правильній послідовності молитв, але хтось таки мав бути крайнім. А те, що днем раніше звинувачений мав сміливість поправити помилку у молитві Біскупа Зандстру — лише співпадіння. Чернець був як слід покараний священним батогом... та що це змінило?
Боги горді, тому вказувати на їх похибки – погана ідея. Не залишалося іншого вибору, окрім як звернутися по допомогу ЧМА. Попри волю храму, Патрицій надіслав делікатний наказ чарівникам. Розтопити крижану в'язницю взялася уся ВСЧ – Вища Семінарія Чарівників. Все виходило досить таки непогано, до моменту, коли чиєсь необережне закляття пропалило кілька дірок в заповнених товарами суднах. Відтак вони потребували негайного ремонту. Верховний чарівник ХІІ рівня Гьюґо Маджер лишень розводив руками на погрози озлоблених членів торгівельної гільдій.
- М-мм... любчики, надто пізно, м-мм... ось якби Патрицій звернувся одразу, то все було б інакше.
Опісля цього прикрого випадку, чарівники вирішили деякий час не з'являтися в портовій частині двоєдиного міста. Цікаво чому ж це.
В іншому все було як раніше: гомін людей, квітучий бандитизм, жебраки, і на десерт — нудотний запах людських відходів та риби. Щоправда, взимку порт та й увесь лівий берег двоєдиного міста мали значно кращий вигляд, ніж у будь-яку іншу пору року. Це стосувалося і довколишніх запахів. По перше: сніг не лише додав різдвяного настрою, а й ховав увесь бруд. По друге: щурі та інші паразити надавали перевагу затишним норам, а не холоду ззовні.
Зважаючи на неочікувану кару богів, люди з острахом очікували нових сюрпризів долі. Сюрприз стався напередодні Різдва. Був морозний день, коли у ледь засніженому небі прохожі угледіли щось напрочуд незвичне. Спантеличені голоса городян вигукували власні здогади:
- До нас спускається Бог!
- Ні, це дракон! 
- Який дракон? Небесне каміння!
Усі завмерли на півкроці. Натовп схвильовано загумонів не знаючи, що робити і кому вірити. Налякані погляди були спрямовані до далекої, невиразної цятки на фоні суцільної білизни. Незнання — жахливіше всього. Щоб там не було, а обережність не завадить. Вартувало комусь кинутись геть, як спрацював інстинкт стада. Дехто ховався у тавернах і крамницях. Але більшість вирішила тікати якнайдалі. Власники закладів поспішно замикали двері. З розмальованих морозом вікон раз-по-раз вигулькували перекошені обличчя. Колишній гомін кудись зник. І тільки віддалений шум двоєдиного міста свідчив про життя. Тим часом до Еск-Борсона наближалося кілька постатей. Дорослий чоловік з загорілим обличчям намагався повернути гроно бананів. З голови й до ніг він був закутаний у численні шари кольорового одягу. Тут, на Альбіоні так строкато одягаються лише чарівники. За кілька хвилин важкої боротьби невідомий таки відібрав гроно. Його супротивником виявилась... дитина? Її або ж його обличчя ховав високий шарф з ламової вовни, а жовтий прикрашений вишитими пальмами кожух сковував спритні  рухи.
Здається... нічого не забув...

Ах так, двійця сиділа верхи на розшитому візерунками шовковому килимі-літаку.
Що означає тоді не існувало слова "літак"? Я Час! Мені краще знати!
Чергова спроба відвоювати банани лише сколихнула ширяючий над Примарним морем шмат тканини, що й так ледь тримався у повітрі. Все могло закінчитись втратою багажу. В останній момент чоловік встиг спіймати важкого мішка, що вже був за долю секунди від вільного падіння. Нажаханий вираз обличчя говорив про неабияку цінність того, що було всередині.
Не без проблем померзлий килим — колір якого так пасував до червоного кожуха смагловидного чоловіка — таки спромігся зробити екстрене приземлення на одному з причалів. Чужинець зістрибнув до долу, закинув єдиний мішок на плече та роззирнувся білосніжною пустелею.
- Де це всі? Апу досить! Ти з'їв майже всі банани.
Говір засмаглого чужинця був швидким, а сама мова звучала дуже незвично.
- Невже ми спізнилися? – нервово затарабанив він ногою – Апу, ходімо.
Насилу скрутивши килим, незнайомець запихнув його під руку і рушив засніженим пірсом. Слідом, перевальцем бігла дитина. З запалом вона підкидала сніг догори своїми занадто довгими руками, наче цей сніг був першим у її житті.
- Містере! – звідкілясь до їх вух долинув слабкий хмільний голос. За мить з підворіття показався нічого не підозрюючий жебрак. Він швидко заковеляв назустріч до незвично одягнених гостей.
- Яка гарна у вас дівчинка – жваво почав п'янчуга, намагаючись розгледіти за ламовим шарфом обличчя дитини.
- Ук! – образився Апу
- Що вона каже? Схоже на захарську мову.
- Він хлопч'к – хоч чужинець і мав акцент, проте досить непогано розмовляв альбіонською – це мавп'ча, але у вас гарна інтуїц'я, ми дійсно з Захар'ї.
- У-ук – жваво закивав шимпанзе.
Секунд десять безхатченко мовчав, намагаючись вкласти в голові почуте. Захарець? Тут? Чи бачив я колись захарця? Зачекайте... навіщо одягати мавпу? І для чого її таскати з собою, ніби якогось пса? Шимпанзе не зможе замінити собаку! Чолов'яга щосили струснув головою виганяючи набридливі думки.
- Будьте ласкаві... е-ее...
Запитальний погляд жебрака пробігся незнайомцем. Широкі темні очі гостя виказували нерозуміння. А дивна, чорна вушанка виявилась зовсім не вушанкою, як було подумав жебрак, а густим волоссям, яке ховало вуха від суворого клімату Альбіона.
- Я Кірві, а ви?
- Ала ад-Дін. 
- Так... містере... Алладіне, чи не буде у вас кілька монет для бідолашного бурлаки*?
- Звісн'о – чужинець заходився стягувати з плечей чималого мішечка. Розв'язавши його, в очі п'янчуги вдарив блиск золотих монет – ос' тримайте.
З роззявленим ротом Кірві витріщився на протягнену долоню з кількома монетами. Аверс* монети був увінчаний султаном Захарії — Селімом Хавши Айси Грізним, а на реверсі* зображався священний трохгорбий верблюд Їджі.
- Замал'о? – занервував Ала ад-Дін – Проб'чте, не знаю вашь курс, тр'майте ще. Ц'ого вистачить?
- О-о дякую  – вишкірився Кірві, обдаючи гостей запахом поганенького пійла – вистачить.
Жадібно притуливши золото до грудей, жебрак кинувся геть. Його щасливий голос лунав на все лівобережжя.
- Я більше не жебрак! Я житиму по той бік річки! Я багатій! Багатій! 
- У-ук... ук?
Долоні шимпанзе постукали себе по скроні.
- Не говорити так Апу. Це некрасиво.
Затамувавши подих, за всім дійством спостерігали сотні потаємних очей.
- Бачте! Наші молитви були почуті! – прорік служитель храму – боги послали нам свої вибачення!
Та його ніхто й не слухав. Угледівши танець золота у світлі холодного сонця, люди ринули по головах одне одного, на зустріч казковому багатію. Капітан Немо почав рвати на собі одяг, щоб більше скидатися на жебрака. Уздрівши таку хитрість, інші почали наслідувати приклад капітана.
- Ук! Ук! – схвильовано вигукнув шимпанзе вказуючи кудись вперед.