Двоєдине місто

Безкраїм космос пливе Космічний змієкит Левіафан. Ось він, бачиш? Так, так, ця дрібна цятка на шляху безкінечності. Його мета – дістатися кінця Всесвіту, щоб покласти кінець всьому живому, а також, що найважливіше, перемогти в суперечці з богами. Та боги були б не богами, якби не обвели Левіафана довкола пальця. Ця ціль – недосяжна, проте руйнівник світів вперто продовжує плисти. Левіафан виявився не єдиною жертвою підступних богів. На його лускатій спині балансує Світова черепаха Чухва. Кожне її око — розміром в кілька Земель — незмигно дивилося вперед. Насправді ж Чухва кліпала, однак, опускання важких повік займало цілісінький день. В свою чергу, на побитому метеорами панцирі своє покарання відбував Атлас* – син Крита* та Іапетії*. На своїх могутніх плечах він тримає пласку Землю. Коли Землю охоплюють землетруси, будьте певні – в Атласа щось затерпло, тож він вирішив змінити позу. Титан залюбки запустив би Диск подорожувати космосом, але, на щастя для людей, робити щось подібне йому заборонив Діон.*
З країв пласкої Землі стікають три океани: Мертвий, Брагатський та Серединний. Кетея і Кетос – Космічні кити – діти Левіафана. Їх обов'язок поглинати водопади та повертати їх назад. Саме тому існують опади. Ось щойно Космічні кити закружляли над зосередженим Атласом. З їх дихал фонтаном здіймається вода, осипаючи Диск дощем. І що ми бачимо далі: каплі перетворюються на сніг. Схоже, за справу взявся Вахк – бог жартів.
Час від часу він з'являється, щоб подражнити титана чи пожартувати над людьми, але лише трішки. Шкода, однак Вахк не розумів головного: для людини кілька місяців – геть не трішки, до того ж, окрім снігу є декілька куди менш веселих нюансів: ожеледиця, холод, хуртовини... Людям — на відміну від богів — подібне не здається веселим. Якщо ж ви всією душею почали ненавидіти Вахка, то раджу приберегти трішки гніву і для інших богів. Втім... всьому свій час, нині нас цікавить інше. Погляньмо на пласку Землю зблизька. 
В прихистку "вічних" туманів та дощів існує острівне королівство Альбіон. По обидва береги річки Еск стоїть двоєдине місто Еск-Борсон –місто контрастів. Колись двоєдине місто було двома окремими селищами. Протистояння між ними змушувало обидва поселення розвиватися з подвійним завзяттям. Лівобережний Борсон славився своїм вміння заробляти золото з нічого. Натомість правобережний Еск кишів вельми розумними людьми – справжніми світилами всього королівства. Їх, здавалося, вічній ворожнечі настав кінець, коли голови гільдій Генрі Грін та Тімоті Бернерс вирішили, що об'єднання піде їм на користь. Тож зціпивши зуби та силовано вичавивши з себе усмішки, вони потисли руки. Символом перемир'я став довжелезний кам'яний міст, який з'єднав правий та лівий береги. Він мав не надто оригінальне ім'я, але зрозумілий задум – Міст Єднання.
Хоч головами гільдій і керували бажання наживи та небезпечних відкриттів, одначе кінцевий результат перевершив усі їх очікування. За лічені роки Еск-Борсон став центром торгівлі та науки всього Альбіона, а згодом містом-державою. Так, двоєдине місто все ще було частиною королівства, проте мало власну владу та гарнізон. Усі можливі гільдії обирали Патриція. Обранець правив Еск-Борсоном до наступних виборів. Досі, ось уже майже 20 років володарював диктатор Греґіос Попандопулос – висуванець гільдії науковців. Невже все заспокоїлось? Невже все так гарно закінчилось? Звісно ні. Дотепер ходять гарячі дискусії стосовно того, що з'явилося раніше: курка чи яйце, Еск чи Борон, гільдія купців чи науковців. Мешканці лівого берега заявляли: саме до гавані Борсона причалив корабель таємничого заможного купця, а згодом, він заснував на протилежному березі річки Еск однойменне поселення.
Населення Еска мало свій аргумент. Люди посилались на слова Патриція. Аргумент полягав у наступному, цитую:
Ви смердючі брехуни! Назва двоєдиного міста починається зі слова "Еск", тому саме ми зайняли цю місцевість першими.
Я завжди казав: розумні люди–розумні аргументи.
Зараз "серце" Альбіона тримає міцно стиснений кулак напруги. З кожним роком цей кулак лише стискається. Напруга зависла не лише між гільдіями, а й між людьми по обидва береги річки. Ця ситуація – хиткий стілець, і це чудово розуміє храм Святого Аво Скорма. Тому Біскуп* Зандстру намагається перетягти простирадло влади на себе. А ви гадали ніби храми повинні врегульовувати конфлікти? Хіба вони існують для цього?
Трішки віддалік Еск-Борсона та проблем великого міста, височіла ЧМА – Чарівно-Магічна Академія. Вона знаходилася на невеличкому скелястому острові посеред Примарного моря. Її підніжжя почасти ховав туман наповнений чарами. Чарівники намагалися триматися осторонь інтриг двоєдиного міста, надаючи перевагу нейтралітету, який орієнтувався на дзвін монет потенційних меценатів. Саме тому підтримка чарівників нерідко кочувала з лівого берега на правий і навпаки. 
Ви запитаєте, що ж нас сюди привело? Пригода - відповім я.
Кам'яні стіни міста-держави як завжди були неприступно-величними. Жодне військо не змогло б пробитися крізь справжнє інженерне диво. Ох, здається ми трішки спізнилися...
Захопившись описом світобудови, занурене у зиму двоєдине місто Еск-Борсон охопила пожежа. Стовпи чорного диму витанцьовували над вузькими звивистими вуличками гопака, а чудне, наче живе фіолетове полум'я з апетитом глодало дерев'яні будинки неподалік з портом. Схоже ламаючи голови над захисними стінами, світлі голови інженерії не передбачили ймовірність масової пожежі у самому місті.
Однак чорного кота, що сидів за милю від міста не цікавила пожежа. Він прикипів поглядом жовтих очей у порожнечу перед собою. Не звертав уваги чотирьохлапий і на галас людей, котрі проносились повз нього. Пробігаючи, вони здригалися, наче їх застав раптовий подув крижаного вітру посеред літа. А Все через те, що там стояв Смерть. Чорна де-не-де розірвана мантія спадала аж до засніженої землі. З під каптура на палаюче місто дивилася темрява. В руках — на яких були чорні шкіряні рукавиці — Смерть тримав чарівну косу. Нею він жав душі. Зазвичай кощавий не приходить особисто, доручаючи все своїм помічникам: Залежності, Жадібності, Нещасному Випадку Дурості та безлічі інших. Були і виключення, наприклад сьогодні був саме такий випадок. Ціле місто різноманітних душ – це вартувало його уваги. Довколишня паніка змусила Смерть згадати пройдешнє сторіччя. Коли він разом з Війною, Голодом та Чумою осідлали своїх конів та рушили у відпустку усім Диском. Тоді подібний хаос був чимось звичним. 
<Раніше було краще.>
З сумом подумав кощавий. 
Всіх тривожить синдром каченяти - Смерть не виняток.
- Досить крізь мене пробігати! – образився кощавий своїм холодним низьким голосом.
Звісно, люди не бачать і не чують Смерть, а ось тварини напроти. Саме тому кіт зрозумів – час давати драпу.
Жнецю урвався терпець. Як звичайні смертні сміють проходити крізь те, що не бачить? Це неприпустимо! Смерть кинув злісний погляд на першого ліпшого. "Щасливий білет" в один кінець дістався опасистому купцю. Той гнав віслюків подалі від охопленого полум'ям міста. Якщо вже бути точнішим – купець рятував залишки своїх пожитків, що тіснилися на бричкі, яку ледь тягли два віслюки. Напевно, йому просто не пощастило. Чоловік опинився не в тому місці і не в той час... або на все Воля Божа. 
- Невігласи, я вам покажу! 
Коса розітнула морозне повітря. Непомітно для людського ока чарівна коса висмикнула сірувату тінь — це і була душа. Вмить наїджене обличчя купця перекосив вираз крайньої несподіванки. Ніхто не звернув уваги на те, як товстун замертво звалився у сніжний кучугур. Навіть віслюки відчувши, що їх більше ніхто не шмагає – лишень усміхнулися, а це про щось та й говорить. 
- Жалюгідно – вирік Смерть з відразою вивчаючи душу намотану на лезо коси – за все життя нажив лише гори золота і ворогів. Така душа нічого не вартує на чорному ринку. Мені б героя чи лиходія.