Різдвяний квест

Валентина виглянула у вікно й скрушно зітхнула. Картина, як і вчора, не тішила новизною: мжичка, сльота, мокрі дороги і купа калюж на тротуарах. Ну що за Різдво в цьому році! «Сподіваюся, - подумала вона, - в Татарові зовсім інша погода. Кажуть, у Карпатах вона хоч і мінлива, але сніг є. А яке ж Різдво без снігу?».
Хотілося чарівного Різдва, снігу, романтики, і щоб поряд був коханий. Назар обіцяв приїхати в карпатський готель, де вона забронювала номер на двох, пізніше, вже після Різдва, і це трохи засмучувало.
- Купа роботи, мала, ти ж розумієш, я мушу триматися за цю посаду. Шеф завалив звітами й накидав вказівок. Я фізично не встигаю до Різдва. Буду пізніше, - пояснював він, нашвидку цілуючи її в щоку.
- Я ж купила два квитки на Інтерсіті, - засмутилась дівчина.
- Мій квиток поверни, я сам якось впораюся. Обіцяю, що буду двадцять п’ятого. Ну, на крайняк, двадцять шостого.
Запланований на двох різдвяний квест ішов коту під хвіст. А його ж так розхвалювала подруга. Звичайно, вона поїде сама, але це вже не те. А як же спільні фото, викладені в Інстаграм, романтична різдвяна вечеря, чудова ніч з коханим?
Дівчина зітхнула, поправила шарф на шиї, витягла валізу в коридор, замкнула двері й пішла до ліфта. Надворі чекало таксі до вокзалу.

*

Оксана Василівна зрозуміла, що її хочуть здихатися. Он, купили квиток у якийсь Татарів. Ну хіба може українське село мати таку назву? Татари там живуть, чи що? Жінка за все своє життя виїжджала з рідного міста лише два рази: перший – на спортивні змагання у Житомир, ще коли була школяркою, а другий – коли з подругою їздили до Почаївської лаври. А тут треба пертися світ за очі, аж у Карпати, щоб там провести Різдво. Та донечка без неї геть від рук відіб’ється! І той басурман ходить майже кожен день. Правда, все культурно, нічого не скажеш, квіти носить Маринці, цукерки. А мамі, тобто їй, Оксані Василівні, навіть коробку «Рафаелло» на днях подарував. А вони ж дорогі, ці рафаелки, цілих двісті гривень двісті грамів! Так, не скупий. І наміри наче серйозні, не просто так гульки, а зацікавлений Мариною. Та все одно, тривожно. Вона поїде, а вони тут... Що «вони тут» Оксана Василівна не встигла додумати, бо в кімнату заглянула дочка Марина..
- Мамо, ходімте, час їхати, а то на поїзд запізнитеся. Ви квиток взяли? Паспорт, рукавички, телефон? Ринат вас відвезе, – Марина  стурбовано глянула на материну валізу, яка ще не була закрита. Поверх ідеально складених речей лежала книжка «Як розпізнати шахрая». – Ну, мамо! Це що таке? Ми ж про все вже переговорили!
- Я знаю, що роблю! – відрізала Оксана Василівна, набурмосившись. – Я більше твого на світі прожила, краще на людях розуміюся! Ще колись дякувати будеш. І чого це ви мене на Різдво геть відправляєте? Ідею, мабуть, твій Ринат подав, признавайся?
- Мамусю, - обняла матір Марина, - ти не відпочивала вже бозна-скільки часу. Як вийшла на пенсію, так і сидиш удома. Поїдь, розвійся. У твоєму віці жінки ще бойфрендів знаходять. А там Різдво, Карпати, нові знайомства. Романтика.
- Які бойфренди?! – аж підскочила Оксана Василівна.
- Ну, ти ж у мене ще така симпатична, - підлестилася дочка.
- Та ну, - розтала мати, - не кажи дурниць. – Їду, тільки щоб не пропали гроші за путівку. Цілих п’ять тисяч!
- Це ж Ринат усе, - похвалилася Марина. – Можливо, він зробить мені пропозицію руки і серця на різдвяні свята. Мамо, ти ж розумієш.
- Добре, добре, - кивнула Оксана Василівна. – Тільки ж дивіться мені тут!
Так перемовляючись, вони зібрали речі й поїхали на поїзд, який мав доправити Оксану Василівну в Татарів, де в неї був заброньований номер у готелі.

*

Степан ще раз перечитав статтю і залишився задоволеним. Нормально. Трохи романтики, краплю емоційної напруги, кілька прикладів з життя, цікаві факти, і  вуаля – нова стаття для модного часопису готова! Недарма його люблять читачі, талант - він завжди себе проявить. Ну і, звичайно, професіоналізм. Куди ж без нього.
Чоловік зиркнув на годинник. Так, ще хвилин двадцять – і треба виходити. Добре, що метро поряд, за десять хвилин він буде на вокзалі. А там – привіт Карпати! Відрядження обіцяло бути цікавим і приємним. Редактор часопису спеціально оформив йому відрядження на час різдвяних свят, бо терміново потрібен був матеріал в наступний випуск про Різдво в Карпатах очима очевидця. А хто найкращий у відділі? Він, Степан! І тепер має відпочинок на Різдво за рахунок часопису. Та ще й квест!

*

Тетяна спробувала заспокоїтися. Психолог казав: якщо вам важко, закрийте очі, глибоко вдихніть і уявіть щось приємне. Мимо у вікні автобуса пропливало вечірнє місто, вбране у різдвяні гірлянди, ялинки, сердечки, сніговичків, оленів, ельфів і Санта Клаусів. Жінка сховала смартфон у сумочку, прикрила очі й задумалась. Що ж приємне можна уявити, якщо ти нещодавно розлучилася з чоловіком після десяти років знущань і принижень? Слава Богу, хоч руки не розпускав.
Хіба що про сина. Шестирічний Василько у бабусі. Молодець, хоч і маленький, а дуже вже до творчості тягнеться: ліпить із пластиліну кумедні фігурки і малює не каляки-маляки, як діти в його віці, а майже картини. Кажуть, талант. Тетяна посміхнулася й відкрила очі. Так, правий психолог, справді допомагає.
Після телефонної розмови з колишнім у неї завжди нило серце і хотілося плакати. А він все дзвонив і дзвонив, а вона якось не могла не відповісти. Інтелігенція! Це слово у колишнього було лайливим. Бо Тетяна була із сім’ї вчителів, а його батько працював слюсарем. Мати в нього померла рано, а батько виховував по-своєму – ременем. Мабуть, це його прагнення принизити і познущатися тягнулося ще звідти.
Але все, Тетяна вже вільна жінка! І навіть купила собі путівку в Карпати на Різдво. Психолог порадив змінити обстановку, відволіктися. Якийсь цікавий квест.
«Все буде добре, у мене ще все життя попереду, - подумала жінка, дивлячись на святково прикрашену будівлю залізничного вокзалу. – Повинно ж мені хоч коли-небудь пощастити».