-3-

Коли вони під’їжджали до села, Дарина помітила, як міняється з лиця Максим. Вона і собі повернула голову, щоб роздивитися, що ж його так дивує. А дивуватися і справді було чого. ЇЇ очам відкрилася незвичайна картина: вона ніби не в поселення заїжджала, а в величезний краєзнавчий музей. Всі хати були помазані глиною, під справжньою солом’яною стріхою, ще й оточені старомодним дерев’яним тином. У тьмяно освітлених маленьких вікнах виднілися лише гасові каганці. Ніякого тобі авто, сучасної техніки, вуличного стовпа чи просто електричної лампи. Та й людей не було видно, лише дружно перегавкувалися вулицею собаки.

- Що тут відбувається? – невідомо до кого звернувся Максим, - куди ви нас привезли?

- Як куди? – здивувався дядько, - це і є село наше, Зозулинці, дворів так на 45 буде, не менше, і це якщо ще дякову хату не враховувати, бо то вже й хатою не можна назвати!

- Чекайте-чекайте, - спохватився хлопець, почувши назву села, - а який зараз рік?

- Ну ти й вар’ят, козаче! Відомо який, 1912 від Різдва Христового, який же ще? Чи ти медовухи обпився чи оця кралечка так тебе розуму позбавила?

Дарина, пропустивши останнє дядькове зауваження повз вуха, втупила на дядька великі здивовані очі, не ймучи віри почутому:

- Ви нас розігруєте? Це жарт? Тут якійсь зйомки прихованою камерою ведуться чи як?

- Почекай, Дашко, тут така справа виходить, - швидко зашепотів їй на вухо Максим, - що до приходу радянської влади звалося наше село саме так, Зозулинці, але як ми могли…

- Ти сам віриш у те, що говориш? – відмовлялася сприймати химерну дійсність Дарина, - чи знову вирішив свої приколи мочити?

- Та не до приколів мені, Дашко! – розпачливо вихопилося в хлопця, - сама роззирнися довкола, ми ніби на ілюстраціях книги Кобзаря! Хто б тобі тут стародавнє село заради жартів будував би?

- Тату, - долинув з віддаленого кутку воза дитячий голосочок, - дивні вони якісь, ніби як ті, прийдешні, пам’ятаєш, ти мені якось розказував,  що покійна баба Килина божилася, що таких була вже бачила?

Дядько примружив праве око, подумав яку хвилину й мовив:

- Точно, було таке, ми гадали, що баба казки варнякає, з літ та розуму вибившись, а воно, видно, й правда, що Чортове плесо раз в півстоліття сюди чужинців невідь як затягує! Якби на власні очі не побачив – не повірив би! Вони ж на божевільних не схожі! Що ж, небораки, не полишати ж вас у Святвечір посеред вулиці, тому запрошую до господи, мене Гнатом зовуть, жінку -  Орисею, а це мій старший син, Марко, вдома ще малий Тарасик по-під лаву бігає, - відказав Дядько, скеровуючи коня в бічну вуличку.

- От добре, таточку, це ж усі хлопці з кутка мені заздритимуть за таких гостей,- заторохкотів хлопчина, - і мама не сваритимуться, вони якось казали, що у такий вечір гостей прийняти, то Божу ласку виказати!  

Віз помалу закотився до невеликого, проте охайного двору з чималим хазяйським обійстям. Тільки-но віз зупинився, як відразу відчинилися вхідні двері й долинув веселий жіночий голос:

- А чого б то так барився, чоловіче? Вже по хатах люди вареники доїдають, а в нас ще й дідуха на покутті немає! Чи не сталося чогось бува із дядиною?

- Ет тобі, нічого тій дядині не буде – літ зо сто ще житиме, і за гостинці твої дякувала, як з торби доставала, вся трусилася, така до них ласа була! – відізвався Гнат, - а ми тут з Марком гостей приблудних на дорозі віднайшли, голодних та мерзлих, не полишати ж їх було на поталу, то може приймемо, га?

- Звісно, приймемо, - показалася нарешті миловидна росла молодиця з-за дверей, у святковій вишитій сорочці та яскравій червоній плахті, що тримала на руках буцатого завернутого в кожух хлопчика, - заходьте, ми гостям завжди раді!

Дарина з Максимом другого запрошення не чекали. Добряче намерзнувшись, їм ще й на додачу животи почало крутити від неймовірних запахів смачнючих наїдків, що долинули з хати. Ї нехай вони зовсім не розуміли, куди і як потрапили, проте стояти на морозі, намагаючись те все осмислити, було геть безглуздо. Тому вони швидко зайшли до оселі, дивуючись та роззираючись на кожному кроці. Минувши прохолодні темні сіни, вони опинилися в освітленій теплій кімнаті, посеред якої красувався довгий дубовий стіл. Обабіч столу стояли дерев’яні лави, а позаду - справжня піч. Стіни були прикрашені де полицями з декоративним посудом, а де вишитими рушниками. Хоча з усього того краму, очі молодих людей відразу прикипіли до столу, над яким парували ароматні страви.

- Що ж, любі гості, - звернулася до них господиня, приязно усміхаючись,- роздягайтеся, мийте руки та й сідайте на лаву, а ти, Марку, за братиком приглянь, поки ми з татом останні приготування завершимо.

- То може, допомогти вам чим, - спохватився Максим, намагаючись віддячити добрим людям за гостинність.

- Чом би й ні, хлопче, - щиро посміхнулась молодиця, заходячись чаклувати біля печі, - швидше тоді до столу сядемо, зараз-но тільки мій хазяїн сніп-рай до хати внесе.

За цими слова до хати увійшов господар, несучи в оберемку чималий жмут сіна та гучно при цьому проказуючи:

-  Дідух до хати – біда із хати! Ось, діти, це – останній обжинковий сніп, що складається з колосків жита, пшениці, вівса та стебел льону. То солом’яний оберіг – Дідух, що є не лише символом доброго врожаю та достатку в домі, а й містилищем духів наших предків. Давайте-но хлопці, притримайте ці пучечки, поки я їх міцно обплету соломинками, а дівчата потім прикрашать наш сніп кольоровими стрічками, сухими польовими квітами та кетягами калини.

Всі дружно взялися до роботи, навіть маленький Тарасик перестав бавитися й уважно спостерігав за обережними діями дорослих.

- По закінченню свят, - провадив далі Гнат, - ми цього дідо обмолотимо, зерно віддамо худобі, а саму солому спалимо, щоб зима чим швидше закінчилася, а також для того, щоб душі предків, які прийшли погостювати до нас на Різдво, могли повернутися на небо. А в вас там, звідки ви б не буди, молодята, теж є такі звичаї?