-2-

Швидкісний потяг розмірено торував свій шлях безкрайніми засніженими полями. Метушливе місто залишилося позаду, дбайливо вкривши пухнастою ковдрою всіх своїх мешканців разом із їхніми повсякденними турботами. І хоч тривожні думки час від часу спалахували в Дарининій свідомості, та все ж таки одноманітний стуків коліс та урочиста білизна за вікном поступово стишували її неспокій, заколисуючи й сповільнюючи плин невблаганного часу.

З сонливої задуми її вивів різкий байдужий голос:

- Ваша зупинка за 15 хвилин, здаємо білизну, - і чималенька тінь у темно-синьому спецодягу посунула далі.

Дарина ледве розплющила важкі повіки, певно, далася взнаки минула майже безсонна ніч. Швидко зібравшись, вона попрямувала до тамбуру, намагаючись не думати ні за маму, ні за невідомість, що чатувала на неї за декілька кроків.

Холодне повітря різко вдарило в розпашіле обличчя з розчинених дверей тамбуру.    

- Дякую, - відказала Дарина тучній провідниці, коли та допомогла знести чималого чемодана з металевих незручних східців вагону.

- Ага, - відмахнулась та, й, швидко окинувши натренованим оком невеликий майже порожній перон, гучно грюкнула дверима.

Дарина роззирнулася. Пізнє зимове сонце поволі опускалося додолу, сором’язливо  прикриваючись низькими темними хмарами. Одинока мініатюрна будівля вокзалу слабо блимала одним віконцем. Вдалині, наскільки можна було розгледіти через вечірній вологий туман, двома нерівними рядками тягнулися вервечки статечних хат, які пихкали в різнобій курним димом з високих коминів.

- Привіт, не замерзла? – почувся з-за спини незнайомий чоловічий голос, і доки Дарина поверталася, щоб розгледіти його власника, чиясь сильна рука з легкістю підхопила її чималеньку сумку, - давай допоможу з поклажею, йдемо, нам туди, за будівлю вокзалу!

Дарина встигла мигцем побачити юнака, що так спритно виткнувся невідь звідки і вже впевненою ходою прямував з її речами до припаркованого за рогом будівлі авто. Зріст вище середнього, густе русяве волосся, що неслухняно випиналося з-під капюшона і дещо завеликі, як на хлопця, блакитні очі.

- Я перепрошую, - Дарина, трохи відійшовши від несподіваної зустрічі, звернулася до незнайомця, - ви хто і чому я маю йти з вами, мене мали зустріти…

- Серйозно, Дашко? – парубок на мить завмер на півдорозі, поставивши ношу й рвучко повернувши до неї симпатичне обличчя з веселими очима, - оце так ти впізнаєш давніх друзів?

- Я… Хіба ми..? – Дарина уважно придивилася до парубка, проте так і не спромоглася скласти докупи рваних думок «Далекий родич?», «Випадковий знайомий?», «Чи це просто якийсь дурний розіграш?»

 Ясно, - зітхнув незнайомець, - Максим Ставківський, 19 років, уродженець села Соснове, що неподалік, баба Нюра якого проживає у цьому селі вже більше як з півстоліття і за щасливим збігом обставин межує двір у двір з тіткою Галиною Скрипалихою, до якої ти оце нарешті додумалась навідатись. Та я й сам, чесно кажучи, в селі давно вже не бував…

- Макс, це й справді ти? – і ці слова вмить принесли далекі, проте достатньо реалістичні спогади щодо цього юнака.

Ось вона, саме перед тим, як мала йти до 1 класу, з останніх сил женеться за світлочолим хлопчаком, який, спіймавши такого гарного і великого метелика, сховав його в якусь іржаву бляшанку й, махаючи нею перед її наповненими слізьми очима, дражниться й каже, що віддасть його кішці Мурці на десерт. Чи от того ж літа біля ставу, вона у світлій новенькій сукні обережно берегом прогулюється і лише краєм ока спостерігає за тим, як місцеві хлопці весело у багнюці вовтузяться, намагаючись розполохати огидних велетенських жаб. От хтось із них з дуру як поцілить шматком болота в її ідеальне платтячко, та саме туди, де по центру гордовито брошка виблискувала, і як зарегочать усі на весь став, а найдужче з усіх ото світлочубе,  блакитнооке чудовисько, що аж за боки держеться, щоб його від реготу не розперло! «А що, принцесо, сталося? Ніяк забруднилися? Ой-ой!»

- Він самий, - жартома вклонився їй хлопець, - тітка твоя ще до свята не встигла як належить приготуватися, неабияка ж подія, сама принцеса столична у гості завітала, той попросила мене тебе зустріти, а я ж, ти пам’ятаєш, одна доброта, тому і тут!

- Не зубоскаль вже, доброта, бачу, роки тобі на користь не пішли, як був пришелепуватим урвителем, так і залишився, - Дарина намагалася бути по дорослому серйозною і геть безпристрасною відносно раптових спогадів.

-Чого не скажеш про тебе, Дарисю,- геть безсоромно роздивлявся її Максим з усіх боків, - можна сказати, розквітла наша принцеса, як майська ружа!

- Вези вже, теліпало, куди маєш, - дівчині кортіло чим швидше сховатися від того оцінюючого погляду, ще може від кого іншого й стерпіла б, та не від цього розбишаки, що регулярно псував їх життя у далекому дитинстві під час гостювання у рідної маминої сестри.

- Як скажете, ваша високосте, - бовкнув він знову, награно закочуючи очі й відчиняючи перед нею передні дверцята авто.

Дарина ніякого бажання сидіти поруч давнього знайомого не мала, тому, не звернувши уваги на його дитячі жарти, демонстративно сіла позаду, гучно грюкнувши дверцятами. Нехай не думає, що вона ще й досі полохливе дурнувате дівчисько, вона не вестиметься на примітивні грубощі цього сільського мачо, а просто ігноруватиме його, дорога ж недалека, а там Бог зна, чи ще колись зустрінуться.

Чи то Максим відчув її настрій, чи просто інтерес до розмови втратив, бо, полишивши її у спокої, мовчки сів за кермо та завів двигун. Машина плавно рушила з місця, холодним світлом фар вихоплюючи з темряви шматки бетонної дороги. Дарина відвернулася до вікна, намагаючись не прислухатися до музики, що м’яко лунала в салоні, та не зациклюватися на приємному ароматі чоловічих парфумів, які добре вчувався тепер, коли вона опинилася з закритому просторі.

Раптом щось велике рвучко пронеслося повз авто і майже одночасно Максим різко натиснув на гальма. Від раптового руху машину понесло, і вже за хвилю вони, з’їхавши з дороги й описавши декілька нерівних кіл, опинилися у велетенській кучугурі снігу. Дівчину від цих маневрів сильно жбурнуло спочатку вперед, а потім кинуло до дверцят, і вона мимохіть міцно вчепилася в плечі водієві, що спромігся нарешті видихнути спокійно.