-1-

Кажуть, дива трапляються лише з тими, хто в них щиро вірить. Проте що ж то таке – справжнє диво? Чи це казкове перевтілення Попелюшки, чудернацькі пригоди Аладіна чи раптово зірваний джекпот у лотереї? А може – це перша посмішка довгоочікуваного малюка або несподіване повернення додому того, на кого вже й не чекали? Безумовно, кожен з нас вкладає власний сенс у таке просте на перший погляд слово. Особливим воно стало й для Дарини, завдяки одній екстраординарній події.

Вона майже до дрібниць укарбувала в своїй пам’яті той божевільний день. Мамин стан раптово погіршився, хоча лікарі запевняли, що після чергової операції основна загроза здоров’ю мине. Тато не відходив від ліжка хворої ні на крок, ніби боявся, що як тільки виткнеться за двері, неодмінно станеться непоправне. Дарину ж з лікарні спровадили, мовляв, та своєю присутністю нічим зарадити не зможе. А оскільки вже розпочались зимові канікули, то щоб дівча не нудилося в чотирьох стінах власної кімнати, батьки вирішили спровадити її до родичів на село.

- Люба, завтра переддень Різдва, не варто у таке свято залишатися самій, - спробувала видавити з себе кволу усмішку мама, - погостюєш який тиждень, а там і я одужаю, додому повернуся…

- Звісно-звісно,- перебив її тихі слова тато, злегка плескаючи по блідій жінчиній долоні, - ще трохи, та й заберемо тебе додому. А ти, Даринко, не супся, мов середа на п’ятницю, там хоч село глухе й геть розваг сучасних позбавлене, проте ти ж сама якось натякала, що тобі конче необхідні тиша та спокій, щоб до випускних екзаменів підготуватися – от і матимеш такий шанс.

В який інший час зачуй вона такі слова від батьків, неодмінно б обурилася та чинила відчайдушний супротив цьому небажаному засланню. Проте засмучувати і без того виснажену маму геть не хотілося. А йти розважатися з друзями на новорічні вечірки чи дискотеки й поготів бажання не було, атмосфера в родині панувала геть не святкова. Тому вона лише кліпнула стверджувально й мовила впевнено:

- Що ж, гостини, так гостини. Тим паче, коли б я ще тітку Галину з дядьком побачила, вже літ десять як минуло з останньої зустрічі. Може й справді час провідати поки…

І запнулася раптом, на язиці спинивши непрохані слова, «поки є вони на цім світі», адже не доведи Господи мама… Ні-ні, все з нею буде добре, лікарі запевняють же – криза тимчасова, тому Дарина вмить стрепенулася й швидко додала:

- Ну той кажу, поки вільна від школи, можна й погостювати. Тому годі теревені розводити, я – додому речі пакувати, адже стільки всього ще потрібно встигнути!

- Щасливо тобі, розумнице моя, - у маминому голосі вчувалося полегшення, добре, що вона відразу погодилася на цю пропозицію, інтуїтивно відчувши її настрій.

- Я ввечері на вокзал підвезу, доню, - поглянув на неї тато вдячними очима, лише зателефонуєш, як квитка придбаєш, на котру мені бути і я миттю. Тільки ти ж…

- Звісно, постійно триматиму вас у курсі, що я та де, -  закінчила Дарина батькову фразу вдавано весело, як часто це робила, ще з часів першого свого від’їзду до дитячого табору, коли їх лише виповнилося 11. Тепер же вона майже доросла, за місяць 17 і попереду все доросле життя і пов’язані з ним випробування. І одне з них розпочалося напередодні, коли раптово довелося викликати швидку допомогу.

Дарина похапцем обійняла й розцілувала батьків й, женучи геть непрохані думки про вимушену розлуку з ними, випурхнула з тьмяно освітленої лікарняної палати  назустріч свіжому морозному дню.