Глава 6. Різдво і маленька перемога

Майстерня після останнього пакунка була дивно тихою. Лише тихий стукіт механічних годинників, далеке дзюрчання водяного фонтану і слабке мерехтіння крихітних світильників на полицях нагадували, що час не зупинився. Повітря ще зберігало сліди метушні — запах паперу, фарби й морозу, принесеного ззовні. У деяких місцях він ніби ворушився, немов пам’ятав рухи рук, сміх і кроки, які ще не встигли зникнути.

Десь у глибині майстерні тихо клацнув механізм, а потім знову настала тиша — не гнітюча, а вдячна.

Елвін стояв посеред кімнати, розглядаючи стоси упакованих подарунків. Тепер вони розліталися по світу, наче маленькі зірочки, кожна зі своєю дорогою і своїм тихим призначенням. Йому здавалося, що він може майже побачити ці шляхи — ниточки світла, що тягнуться від кожної коробки далеко-далеко, за ліси, міста і дахи.

Здавалося, іграшки на полицях мовчки знали про це: десь у дерев’яних грудях ведмедя ніби билося крихітне сердечко, а механічні олені стояли незвично рівно, немов на прощальному шикуванні. Один із них ледь чутно дзенькнув копитцем, ніби намагаючись не привертати уваги.

— Гм… — пробурмотів Елвін, піднімаючи одну зі своїх улюблених ляльок. — І ти вже на шляху до когось, хто, можливо, навіть не знає, що існують такі чарівні ельфи, як я.

Він повернув ляльку, перевірив вузлик стрічки, поправив край паперу, який трохи загнувся.

— Але це й не потрібно, правда? — додав тихіше. — Головне, щоб ти встигла вчасно.

Він обережно поправив стрічку на коробці, ніби прощався, і усміхнувся сам до себе. У грудях розливалося дивне, лагідне тепло. Не втома після довгого дня і не збудження від завершення роботи — радше тиха впевненість, як світло далекої зірки, що не засліплює, але не зникає. Воно просто було. І цього вистачало.

— Елвіне, ти знову дивишся на зорі, ніби вони твої друзі, — підсміювався Рудий ведмідь із полиці, хоч і залишався нерухомим. — А може, вони й справді твої друзі.

— Ха! — засміявся Елвін, підводячи очі до вікна. — Якщо так, то сьогодні я маю право на маленьке святкування.

Він підморгнув ведмедю і легенько торкнувся його лапи, ніби тиснув руку старому знайомому.

Здалеку, з коридорів, донісся глухий передзвін — хтось з ельфів наспівував уривок колядки, майже нечутно, наче не хотів порушити спокій. Мелодія губилася між стінами, але кілька нот усе ж долетіли до майстерні й зависли в повітрі, як сніжинки.

Елвін сів на край столу, витягнув ноги і розклав перед собою колекцію смішних шкарпеток. Вони були яскраві, різні, недосконалі — рожеві, зелені, смугасті, з оленями, зі зірками, з крихітними санчатами. Деякі трохи не пара, деякі злегка розтягнуті — і саме тому улюблені.

Він перебрав їх пальцями, як музикант ноти, і мимоволі усміхнувся.

— Ось і вся моя нагорода, — бурмотів він. — Маленька, зате чесна.

— І заслужена, — тихо пролунало з-за спини.

Елвін обернувся. Біля дверей стояв старший ельф, притримуючи ліхтар.

— Санта передав, — додав він, — що майстерня сьогодні працювала бездоганно.

— Навіть занадто бездоганно, — хмикнув Елвін. — Довелося компенсувати.

У пориві раптової радості Елвін надів одну з шкарпеток на голову і випростався, ніби на урочистому параді.

— Тепер я… ельф із головою у веселці, — оголосив він із надмірно серйозним виглядом.

У цей момент за його спиною з’явилися кілька ельфів. Вони завмерли, а потім один за одним розсміялися.

— Елвіне… — сказала ельфиця, витираючи сльози сміху. — Це найурочистіший вигляд, який я бачила цього Різдва.

— Запишемо в традиції, — озвався хтось із кутка. — Раз на рік. Обов’язково.

Механічні олені, здавалося, схвально дзенькнули, а один навіть ледь нахилив голову.

— Мило, так мило, — погодився Елвін, кланяючись. — І смішно. Сміх сьогодні теж входить у комплект подарунків.

Він підхопив кілька кольорових кульок, що залишилися від пакування, і підкинув їх у повітря. Вони описали яскраву дугу під стелею.

— Бачите? — казав він, ловлячи одну з них. — Ось ця вже летить до когось. І хтось зараз усміхнеться. Навіть не знаючи чому.

— Ти сьогодні світліший, — тихо мовила ельфиця, що стояла поруч. — Наче після довгої зими.

Елвін лише знизав плечима і взявся складати стрічки, не припиняючи усміхатися. Його рухи були спокійні, рівні, без поспіху — такими, якими бувають рухи людини, що нікуди не запізнюється.

Раптом з-за полиць вискочила маленька білка і спробувала вчепитися зубами в край шкарпетки. Елвін здригнувся, а потім засміявся.

— Гей! — сказав він. — Свято ще не закінчилось, але черга дійде й до тебе.

— Вона вибирає найяскравіше, — хихикнув один із ельфів.

Білка зникла так само раптово, залишивши на підвіконні сліди лапок у снігу, що повільно танув.

Елвін підійшов до вікна. Зоряне небо було спокійне, мовчазне, і йому здалося, що одна з зірок справді підморгнула.

— Ну що ж, — тихо сказав він. — Схоже, сьогодні вийшло.