Глава 4. Маленький промінь надії

Ранок прийшов м’яким, молочно-сніговим світлом, ніби хтось обережно накрив світ ковдрою спокою. Елвін прокинувся з відчуттям, що вчорашній сум усе ще тягнеться за ним, мов довга тінь за ліхтарем. Вона не зникла, але стала тоншою. Терпимою.

Він лежав ще кілька хвилин, слухаючи, як десь у глибині лісу тріщить мороз, як деревина тихо стогне від холоду. Колись ці звуки здавалися йому різкими, тривожними. Сьогодні ж у них було щось заспокійливе, наче сам світ обіцяв: ти не сам.

Сьогодні він вирішив вийти на прогулянку. Не заради роботи, не через обов’язок. Просто щоб пройтися лісом, вдихнути морозне повітря, почути, як хрумтить сніг, і, можливо, знайти той маленький промінчик надії, про який він шепотів собі вночі.

Він навіть не став перевіряти список справ. Не заглянув у записи. Це рішення здавалося трохи забороненим, майже зухвалим, і від того всередині з’явилося дивне тремтіння — не страху, а свободи.

Він одягнув звичний ельфійський костюм, акуратно зав’язав пояс… і, звісно, не забув про шкарпетки. Рожеві. З оленями. Вони безсоромно виглядали з-під черевиків, мов два маленькі прапорці настрою, що відмовлялися здаватися.

Елвін глянув на них і пирхнув.

— Ну хоч хтось сьогодні буде веселим, — пробурмотів він і ледь усміхнувся, здивувавшись, що це взагалі вийшло.

Усмішка була несміливою, крихкою, але справжньою. Вона трималася на одному лише подиху, та Елвін обережно ніс її з собою, наче чашку з гарячим чаєм.

Сніг під ногами тихо хрумтів, ніби вітав кожен крок. Ліс здавався іншим, ніж учора. Не суворим, а уважним. Крони дерев були вкриті льодовими кристалами, і світло ковзало по них так, ніби хтось розсипав у повітрі жмені дрібних зірок. Елвін ішов повільно, дозволяючи собі просто дивитися. Просто бути.

Він торкнувся стовбура старої ялини. Кора була холодна, шорстка, жива. Елвін закрив очі й на мить відчув, як напруга в плечах відступає.

І раптом він почув сміх.

Не вітер. Не скрип гілок. Справжній, дзвінкий сміх, що прорізав тишу, як сонячний промінь крізь хмари.

Елвін навіть зупинився. Серце пропустило удар, а потім забилося швидше, ніби боялося злякати звук.

Елвін підняв голову.

На галявині, серед сріблястого снігу, гралася маленька дівчинка. Вона підкидала вгору льодові кристали, і ті розліталися, іскрилися, падали на її шапку, волосся, рукави. Світло загравало в її світлому волоссі, роблячи його майже золотим. Вона крутилася на місці, сміялася, ніби весь світ зараз був створений лише для гри.

Поруч із нею стояв маленький кривий сніговик із гіллячковими руками та шишкою замість носа. Він виглядав так, ніби теж спостерігав за грою і мовчки схвалював її.

Серце Елвіна раптом здригнулося. Не боляче. Навпаки. Тепло розлилося всередині, мов хтось обережно запалив маленьку свічку.

Він відчув, як щось усередині нього відтаює. Як важкість, яку він носив із собою кілька днів, стає трохи легшою.

— Якщо я зараз піду… — подумав він, затамувавши подих, — її усмішка згасне.

І разом із цією думкою прийшло несподіване розуміння: ця усмішка важливіша за всі його сьогоднішні сумніви.

Він зробив крок ближче, але зупинився, не бажаючи злякати цю мить. Сніг під ногою зрадницьки хруснув, і Елвін завмер, як дитина, спіймана на пустощах.

Дівчинка обернулася. Її очі зустрілися з його, і замість страху там спалахнула цікавість. Вона широко посміхнулася, так, ніби чекала на нього.

— Привіт! — дзвінко сказала вона. — А ти… справжній ельф?

— Майже, — усміхнувся Елвін, відчуваючи, як усередині щось тане ще швидше. — Принаймні, сьогодні я дуже намагаюся ним бути.

— Це добре, — серйозно кивнула вона. — Бо справжні ельфи не сумують.

Ці слова влучили просто в серце.

— Я Марта! — гордо оголосила вона і знову підкинула жменю кристалів. — Дивись, вони літають!

— Бачу, — тихо відповів він. — І танцюють краще за мене.

— Ні! — засміялася Марта. — Ти теж можеш!

Він здивувався цій простоті. Ніби танцювати — це не навичка, а дозвіл.

Він нахилився, зачерпнув трохи снігу й підкинув його в повітря. Кристали розсипалися м’яким фонтаном, повільно кружляючи, і Марта засміялася ще голосніше, підстрибуючи й намагаючись їх упіймати.

— Гей! — вигукнула вона. — Ти мене заморозив!

— Ой-ой, — засміявся Елвін, притискаючи руки до грудей. — Обіцяю, це була тепла магія.

— Тоді ще! — скомандувала вона.

Він крутився на місці, перебільшуючи рухи, дозволяючи своїм смішним шкарпеткам визирати з-під плаща. Марта помітила їх і засміялася так щиро, що Елвін на мить забув про втому, про сум, про все.

Його серце билося швидше. Гаряче. Радісно.

Він навіть не помітив, як почав сміятися разом із нею. Голосно. По-справжньому.

Ліс ніби теж усміхався. Сніг іскрився яскравіше, гілки тихо похитувалися, а з-під куща раптом вискочила білка і завмерла, уважно дивлячись на його ноги.