Глава 3. Сумніви і депресія

Вечір опустився на казковий ліс непомітно, мов тепла тінь. Майстерня Санти стихла: дзенькіт інструментів розтанув, сміх ельфів згас, і лише лампи кидали м’яке світло на засніжені підвіконня.
Десь у глибині будівлі ще потріскував механізм годинника, але навіть він звучав обережніше, ніби не хотів турбувати ніч.

Елвін відчував, що цей день висмоктав із нього все до останньої іскри. Не залишилося навіть того знайомого приємного виснаження, яке приходить після добре зробленої справи. Лише порожнеча, що відлунювала в грудях, коли він робив вдих.

Він вирішив лягти спати раніше, ніж зазвичай. Навіть для ельфа це було дивно.
Зазвичай він знаходив у собі сили ще щось доробити, щось виправити, щось перевірити «на всяк випадок». Сьогодні ж руки самі опускалися.

Скрип підлоги лунав глухо, ніби майстерня неохоче відпускала його. Елвін ішов повільно, плечі трохи сіпалися від пригнічених зітхань. Здавалося, кожен крок важив більше, ніж мав би, мовби повітря стало густішим саме для нього.
За вікном тихо падав сніг. Кристали льоду виблискували в місячному світлі, мов крихітні ліхтарики, що намагалися підсвітити темряву і водночас показати шлях.

Елвін ліг у своє маленьке ліжко, закутався в ковдру й довго дивився на зоряне небо, яке просвічувало крізь скляну стіну. Зірки мерехтіли спокійно, байдуже, ніби весь світ давно заснув і забув про його тривоги.
Ковдра була теплою, але це тепло не доходило до грудей.

— А що, якщо я не впораюся?.. — прошепотів він.
Голос прозвучав тихіше, ніж він очікував, майже злякано, ніби слова самі боялися вийти назовні.
— Якщо подарунки не дійдуть до дітей… якщо вони відкриють порожні коробки… якщо чекають — і не дочекаються…

Він на мить уявив ці коробки. Обгортка є. Стрічка є. А всередині — нічого.
Серце стиснулося.

Це була не просто втома після довгого дня. Це була інша тяжкість — холодна, липка, така, що осідає десь усередині й не дає зітхнути на повні груди. Втома душі.
Вона не боліла різко. Вона просто була. І не відпускала.

— Навіть Санта, — бурмотів Елвін, дивлячись у стелю, — може й не помітить…
Він на мить уявив теплий, добрий погляд Санти — і чомусь саме це стало ще важчим.
— А якщо помітить — подивиться так… співчутливо.

Він гірко всміхнувся.

— І навіть олені, здається, зітхнуть із жалем.

Його погляд ковзнув кімнатою. На полиці темніли знайомі силуети: Рудий ведмідь, складені санчата, механічні олені. В тьмяному світлі вони здавалися майже живими.
Уявилося, ніби всі вони дивляться на нього мовчки, без докорів — і саме це було найважчим. Бо докори ще можна пережити. А тиша — ні.

— Невже я справді такий слабкий? — прошепотів він, притискаючи подушку до грудей, мов рятівне коло. — Може… без мене було б простіше?

Десь у кутку тихо цокав старий годинник. Стрілка рухалася повільно, майже ліниво, ніби навмисне рахувала кожну хвилину його неспокою. Елвін прислухався до цього звуку і відчув, як тривога піднімається хвилею, накочує і відступає, залишаючи холодний слід.

Але разом із нею всередині раптом тьмяно спалахнуло щось інше. Не радість. Не надія.
Лише слабкий, але впертий вогник, який відмовлявся згаснути.

Елвін підвівся й дістав маленький блокнот із нотатками. Сторінки були зім’яті, заляпані фарбами, списані нерівними рядками ідеями, які народжувалися пізніми ночами.
Тут були схеми, жарти, кривуваті малюнки, виправлення, закреслення — сліди життя, яке він колись проживав із захопленням.

Перегортаючи сторінки, Елвін натрапив на малюнок дівчинки з косичками, яку колись уявив отримувачкою ляльки. Малюнок був простий, але в очах дівчинки було щось живе.

Він провів пальцем по лініях, обережно, ніби боявся стерти її усмішку.

— Якщо я здамся… — прошепотів він, — вона не отримає подарунок.

Уявлення про її усмішку боляче защеміло в грудях.
— А, може, саме цього року вона дуже на нього чекає…

Годинник знову тихо «крякнув», ніби нагадав про себе. Елвін зітхнув і повернувся в ліжко, притискаючи блокнот до грудей ще мить, перш ніж покласти його поруч.

— Гаразд, — сказав він уголос, хоч ніхто не слухав. — Навіть якщо я втомився. Навіть якщо все здається марним… я мушу спробувати ще раз.

Він ліг на спину, дивлячись на зорі. Здавалося, кілька з них блимають трохи яскравіше, ніби підморгують саме йому.
Ця думка була наївною — і водночас рятівною.

— Можливо, — подумав Елвін, — одного промінчика достатньо, щоб ніч не здавалася безкінечною.

Під ковдрою щось тихо ворухнулося. Елвін здригнувся й побачив маленького плюшевого ведмедя, який якимось чином опинився поряд. Його скляні очі відбивали місячне світло, здаючись сумними й уважними водночас.

— Ти теж не спиш? — тихо спитав Елвін.
Він провів пальцями по м’якій шерсті, і ця проста дія чомусь заспокоїла.
— Нічого… ми впораємося. Разом.

На мить йому навіть здалося, що ведмідь ледь помітно нахилив голову, і це дивним чином зігріло — не тіло, а щось глибше.

— Навіть якщо сьогодні сум заповнив усе, — прошепотів Елвін, — це не означає, що так буде завжди. Потрібно знайти хоча б одну усмішку. Одну дрібку світла.