Глава 2. День без радості

Елвін сів за свій маленький стіл і розкрив список іграшок на сьогодні. Рядки з назвами давно знайомих речей дивилися на нього, мовчазні й рівні. Вони були акуратні, бездоганні, ніби самі не знали, скільки сил забирає кожне слово в цьому списку.
Його руки самі взялися до роботи: скласти конструктори, пофарбувати ляльки, перевірити санчата на льоту. Усе це він робив щороку. Він знав, як рухати кожну деталь, як загортати пакунки без зайвої магії, де можна зекономити рух, а де краще не поспішати. Колись це знання приносило задоволення. Тепер воно просто було — як пам’ять м’язів.

Але цього разу щось було не так.

Це «не так» не мало форми. Воно не боліло, не кричало, не заважало працювати. Воно просто сиділо десь усередині, тихе й важке, і робило кожен рух трохи повільнішим.

Робота йшла, а радості не було. Ні легкого сміху, ні того внутрішнього підстрибування, яке зазвичай з’являлося, коли все виходило добре. Навіть магія поводилася інакше — не слухалася одразу, ніби чекала від нього чогось більшого.

— Чому мені не смішно?.. — бурмотів він собі під ніс, розкладаючи маленькі дерев’яні кубики. — Зазвичай я сміюся, навіть коли падаю… А сьогодні просто… порожньо.

Він затримав у руках один кубик довше, ніж потрібно, розглядаючи ледь помітну подряпину. Раніше він би пожартував, що це «характер», тепер лише зітхнув і відклав його вбік.

Ведмідь Рудий, той самий, що підморгнув йому вчора, дивився з полиці, трохи схиливши голову. Його плюшеві лапи звисали, а очі здавалися уважнішими, ніж зазвичай. Елвін підійшов ближче і сперся ліктями об стіл.

— Ну що, друже, — сказав він тихіше, ніби боявся, що хтось почує, — заспіваємо?

Він почав наспівувати свою улюблену ельфійську пісеньку, легенько відбиваючи ритм ложечкою по металевій коробці. Звук виходив дзвінкий, трохи фальшивий, але колись саме це й робило його смішним. Раніше цього вистачало, щоб навіть найбільш упертий ведмідь почав хитатися в такт.

— Ту-ду-ту-ду…

Мотив вийшов непевний. Наче пісенька сама не була впевнена, чи хоче звучати.
Рудий не підморгнув. Не здригнувся. Просто дивився.

Елвін підняв брови.

— Справді? — він нахилився ближче, майже торкнувшись носом плюшевої мордочки. — Навіть цього разу? Я, між іншим, дуже стараюся.

Він криво всміхнувся, намагаючись зробити це жартом.

— Зрадник свята, — додав уже майже пошепки.

Ведмідь мовчав. Елвін зітхнув і відійшов до стенду з санчатами. Металеві ремінці холодно блиснули у світлі ламп. Він торкнувся їх пальцями й відчув, як холод пробіг по шкірі. Потягнув за один — обережно, але впевнено.

Тріс.

Звук вийшов надто гучний. Санчата з глухим дзенькотом упали на підлогу, і металевий запах різонув повітря, ніби хтось різко видихнув замість них.

— Ой… — видихнув Елвін і швидко підняв їх. — Чудово. Просто чудово.

Він присів, перевіряючи, чи нічого не зламалося остаточно, і на мить затримався в цій позі, ніби не мав сил одразу встати.

Він поставив санчата назад, трохи повільніше, ніж зазвичай.

— Якщо Санта це побачить, — пробурмотів він, — то точно скаже: «Елвіне, сьогодні ти у відпустці». Хоча… навряд чи.

У цих словах було більше надії, ніж жарту.

З-під столу щось заворушилося. Елвін помітив маленьку плюшеву лапку, що визирала з-поміж коробок, а за нею — кумедну мордочку з трохи перекошеними очима. Він нахилився й витяг ще одного ведмедика — зовсім малого, з перекошеним бантиком.

— Ах ти ж, — сказав він м’якше і сам не помітив, як усміхнувся. — Заблукав?

Ведмедик безпорадно звисав у його руках, і це чомусь зворушило Елвіна більше, ніж мало б.

Він поставив ведмедика поруч із Рудим.

— Тепер вас двоє. Будь ласка, не тікайте більше. У мене й так вистачає клопоту.

Сніг тихо стукав у вікна. Майстерня на мить стихла, і Елвін раптом відчув цю тишу надто гостро, ніби вона підкреслювала кожен його подих. Він глянув на календар на стіні. Днів до Різдва залишалося мало. Надто мало.

Відповідальність лягла на плечі важко й безжально, мов тепла ковдра, яка раптом стала надто важкою, щоб під нею дихати.

Він знову сів за стіл і взяв фарби. Кисть тремтіла зовсім трохи, але цього було достатньо, щоб він зупинився й вдивився в кінчик щетини.

— Та хіба ця лялька змінить усе?.. — тихо запитав він сам у себе.

Фарба повільно стікала з кисті краплиною. Відповіді не було.

Він зробив кілька обережних мазків і відклав кисть. Наступна партія конструкторів уже чекала, мовчазна і терпляча.

— Чому робота, яку я так люблю, сьогодні здається такою важкою? — прошепотів Елвін. — Мабуть, навіть відповідальність може втомлювати… якщо її забагато.

Він заплющив очі на мить, дозволяючи собі цей короткий перепочинок.

Бум.

З іншого кінця майстерні пролунало дзенькотіння. Блискітки розсипалися по підлозі, мов зоряний пил, миттєво вкривши черевики ельфів і край столів.