Глава 1. Перші ознаки втоми

За кілька тижнів до Різдва Північний полярний ліс зазвичай нагадував живу листівку. Сніг лежав на гілках ялин, мов цукрова пудра, крижані крони тихо дзенькали від подиху вітру, а з майстерні Санти розливався теплий золотавий світ. Червоні дахи сяяли крізь ранковий туман, а ліхтарики мерехтіли так м’яко, ніби хтось спеціально приглушив для них ніч.

Іноді здавалося, що сам ліс затримує подих, аби не злякати цю крихку красу. Сніг осідав повільно, майже нечутно, а вітер рухався між деревами так обережно, ніби боявся розбудити магію.

Повітря було густе від запахів: хвої, меду, гарячого шоколаду і чарівного пилу. Того самого, що змушував ельфів працювати швидше, сміятися голосніше і вірити, що навіть найбільший хаос — це лише частина дива.

Чарівний пил ледь помітно світився у повітрі, осідаючи на рукавах, шапках і віях. Молодші ельфи часто зупинялися, щоб подивитися, як він іскриться, але сьогодні ніхто не мав на це часу.

Елвін усе це бачив.
І водночас — ніби не зовсім.

Він стояв біля робочого столу і дивився на майстерню так, як дивляться на давно знайомий пейзаж: помічаючи кожну деталь, але не затримуючись на жодній. Магія більше не захоплювала його з першого подиху. Вона просто була. Фоном. Як дзенькіт інструментів або тихе скрипіння підлоги під сотнями маленьких ніг.

Колись він ловив себе на тому, що зупинявся серед роботи лише для того, щоб глибше вдихнути це повітря. Колись кожен дзенькіт здавався частиною великої мелодії. Тепер же все зливалося в рівний, безперервний шум.

У центрі зали Санта Клаус уважно переглядав списки подарунків. Його борода світилася, мов свіжий сніг, а великі добрі очі швидко бігали рядками імен.

Він час від часу мугикав собі під ніс якусь стару різдвяну мелодію і робив позначки широким червоним олівцем. Папір тихо шурхотів, ніби теж нервував разом із ним.

Навколо снували ельфи — хтось ніс коробки, хтось фарби, хтось блискітки, які чомусь завжди намагалися втекти з баночок. Усе рухалося, дзенькало, шелестіло.

— Обережно! — вигукнув хтось, коли візок із пакунками ледь не врізався в стіл.
— Я ж казав, що ці колеса ковзають! — відповів інший.
— Та нічого, магія витримає!

— Елвіне! — гукнув Санта, піднімаючи голову. — Не забудь перевірити музичні кубики. Минулого року одна дівчинка ледь не отримала замість мелодії… гармошку!

Санта усміхнувся, явно очікуючи сміху, і навіть підморгнув, як робив завжди, коли хотів розрядити напруження.

Елвін теж усміхнувся. Трохи пізніше, ніж зазвичай.

Усмішка вийшла правильною, відпрацьованою. Але вона не зігріла зсередини.

— Так, Санта, — відповів він і кивнув, уже тягнучись до полиці з кубиками.

Він рухався швидко, майже автоматично, але всередині щось неприємно тягнуло. Ніби кожен крок важив більше, ніж мав би. Ніби повітря стало густішим саме для нього.

Елвін був невисоким ельфом, з великими зеленими очима і рудим волоссям, яке вперто вибивалося з-під шапки. Окуляри постійно сповзали на кінчик носа, і він машинально поправляв їх що кілька хвилин. Його гострі вуха ледь помітно сіпалися від кожного гучнішого звуку, але сьогодні навіть це здавалося зусиллям.

Він упіймав себе на тому, що тримає кубик у руках трохи довше, ніж потрібно, ніби не одразу згадав, що робити далі.

— Цього року… — прошепотів він собі під ніс, беручи перший кубик, — я, здається, сам стану частиною цього списку.

Слова прозвучали тихо, майже жартома. Але вони осіли всередині важче, ніж мали б.

Він перевірив механізм, прислухався до мелодії, кивнув. Усе працювало. Як і завжди.

Кубик заграв ніжну колискову, чисту й правильну. Елвін дочекався, поки мелодія закінчиться, хоча міг вимкнути її раніше. Чомусь йому було важливо почути її до кінця.

Світло ранку пробивалося крізь крижані гілки за вікнами. Сніг на галявині виблискував, ніби хтось розсипав мільйони крихітних зірок. Майстерня виглядала затишно й святково — такою, якою її любили діти з усього світу.

Але Елвін відчував лише втому. Не різку, не драматичну. Ту, що накопичується поступово і осідає десь у плечах, у пальцях, у думках. Таку, з якою прокидаєшся і не помічаєш, як вона стає частиною тебе.

— Ох… — зітхнув він, потягуючись. — Якщо я ще раз загорну тисячу подарунків, я перетворюся на снігову грудку. І мене запакують разом із печивом.

Він уявив це на мить і навіть тихо хмикнув. Але сміх не прийшов.

Він озирнувся на свою маленьку лабораторію іграшок — і завмер.

Хаос.

Плюшеві ведмеді повзали по полицях, ніби змовилися втекти. Один із них звисав із краю, тримаючись лише за стрічку. Музичні кубики підстрибували й видавали мелодії, які звучали так, наче кожен із них грав свою власну пісню. Маленькі деталі розліталися по столу, дзенькаючи, мов дзвіночки.

— Стій, Рудий! — вигукнув Елвін, ловлячи ведмедя просто в повітрі. — Ти не маєш права танцювати на моєму столі!

Ведмідь завмер у його руках. М’який, теплий, із трохи перекошеною усмішкою.

На мить Елвіну здалося, що той підморгнув.