Натхненна розмовою з рідними я ще раз пішла до пасажирів для того, щоб запропонувати хто чого бажає, а в першу чергу до того чоловіка, який був крайнім пасажиром, хто завітав на цей наш різдвяний експрес. Його не прийшлося довго шукати, бо чоловік сидів на перших сидіннях і мене відразу привернув його погляд. Певно він якраз зігрівся після дороги до залізничної станції та вичікував моєї появи.
Виявилося, що він взагалі не чоловік, а більше хлопець, я б йому певно дала років до тридцяти максимум. А можливо він навіть мій одноліток, бо чисто по обличчю виглядав доволі молодо, хоча ці риси його лиця привертали увагу і я мимоволі знову про себе замітила, що він досить таки красивий. Я рідко визнавала ось такі от відкриття для себе та вважала красу чоловіку першу чергу в вчинках його та ставленні до інших, але от ця людина візуально привертала увагу. Було в ньому щось таке, що відрізняло його від інших. Чи то ті очі, в яких я ледве не потонула в першу нашу зустріч, чи то посмішка, яку він так несподівано наразі подарував мені.
- Ви щось будете пити чи можливо їсти? - Відповіла йому щирою усмішкою та поставила питання.
- Якщо вам не важко, то зробіть, будь ласка, чаю, на вулиці справжня різдвяна погода, давно я такого не зустрічав, - замиготіли його очі ніби він був не чоловіком, а маленьким хлопчиком, який готовий зараз зірватися з місця та вибігши з вагона почати ліпити сніговика чи гратися в сніжки. І мене цей блиск вразив, можна сказати зачепив за живе, тому що рідко в очах людей побачиш стільки позитивних емоцій. Зазвичай пасажири з якими я подорожувала були втомлені або не задоволені життям і тому трішки важко було підтримувати з ними зв'язок в плані комунікацій, але тут був випадок зовсім інший, в чоловіка було стільки енергії всередині, що здавалося він може поділитися нею зі всіма іншими тут присутніми та ще й залишиться часточка для себе.
- Згодна з вами, я не пам'ятаю таких от хурделиць ще з часів свого дитинства, цей рік справді дарує різдвяний настрій, - вирвалися з мене ці слова, ніби вони були невловним горобцем, якому набридло сидіти на одному місці та він вирішив випурхнути на свободу, - а на рахунок чаю, то скоро вам принесу.
- Ну судячи з того, яка ви молода й гарна, то думаю не так вже й багато часу пройшло відтоді, коли ви бавилися в снігу у свій зріст та робили снігові тунелі, - це він так мені тільки що зробив комплімент? Ніби нічого такого зайвого не сказав, а у мене на душі ніби розцвіли проліски. Не часто зустрінеш такі от приємні та не вульгарні слова від чоловіка. Справжнього чоловіка, яким він безсумнівно й був.
- Все в нашому світі відносне, - стенула я плечима та поглянула за вікно, де вже не реально було щось розгледіти, сніг настільки був сильним та лапатим, що вікно було повністю ним заліплене і хоч було тільки близько п'яти годин дня, а надворі вже не реально було щось розгледіти, начебто ніч спустилася на землю та окутала все своїми темними тенетами, - зараз принесу вам чай.
- Щиро дякую, - подарував чоловік ще одну білосніжну посмішку і я ледве змогла відірватися з місця та рушити у своє купе, щоб приготувати йому гарячий напій. Мене ніби по голові огріли обухом, і я не могла зрозуміти, що тут сталося і чому. Й раніше я отримувала компліменти від чоловіків, але от таких витончених та з цікавої сторони піднесених ще ні. Та і певно родзинка була в тому, як все це було подано та з якою енергетикою, це теж не варто забувати. Можна отримати просто побажання гарного дня від людини, а заряд енергії буде бити ключем до кінця дня.
Тож зробивши чаю для цього чоловіка я швидко віднесла йому та втекла підтиснувши хвоста. Саме так можна було назвати моє ритування від нього, тому що я боялася, що якщо так і далі піде, то я розтечуся в маленьку калюжку на підлогу та витечу назовні. Якось дивно та магічно на мене діяв цей чоловік й тому як тільки на горизонті замаячила наступна станція, на якій ми повинні були провести вже двадцять хвилин, я вискочила з вагона відразу ж як потяг припинив свій рух та вдихнула повітря на повні груди. Ніби перебування з цим пасажиром додавало мені настільки багато енергії та бажання жити на повну, що вся та енергія не могла вже в мені залишатися та потрібно було виплеснути її хоч на щось.
- Це потяг номер триста сімдесят третій? - Запитала у мене жіночка, коли я вже перевіряла квитки та документи новоприбулих пасажирів.
- Так.
- Добре, а то все так засніжило, що навіть не видно де який вагон та що за потяг.
І справді, коли я закінчила перевірку посадкових талонів вирушила до таблички, яка вказувала номер потягу та напрямок куди він прямує, то нічого й помітно не було. Я навіть більше скажу - якби я не знала, де та табличка повинна була знаходитися, то я б певно її відразу не знайшла. Її добряче так замело, тому я зрозуміла чому жіночка промовила такі слова.
Струсивши сніг та привівши цей інформаційний вказівник до хоча б більш-менш нормального вигляду, я вирушила назад до салону вагону, але тут помітила, що назустріч мені йде якийсь силует. Через завірюху важко було помітити хто це саме, але як тільки ця людина підійшла ближче, то я розпізнала в ній Оленку, яка працювала дуже часто зі мною на одному напрямку.
- Привіт, Оксано, з прийдешнім тебе, - промовила до мене та обійняла при цьому поцілувавши в щоку, - що ти, чула про гарячу новину?
- Привіт Олено, дякую за вітання й тебе також з Різдвом. Гарячу новину? Ти про що? - Не тямуще поглянула на дівчину.
- Дзвонили з сімсот тринадцятого та передавали, що вони там застряли посеред дороги, - це був потяг, який випереджав десь годинки на півтори наш, а половина шляху у нас була схожа з ним.
- Та невже? Все так замело? - Вирячила я від несподіванки очі. Чого - чого, а от такого повороту подій я не очікувала, отже там далі на шляху взагалі все замело, якщо потяг став на одному місці. Не заздрю тим людям, які зараз знаходяться посеред якогось лісу та не знають, що з ними буде далі в плані подорожі. В такі от моменти від тебе нічого не залежить та варто покладатися тільки на вищі сили.
#4183 в Любовні романи
#980 в Короткий любовний роман
#1954 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 23.01.2022