3

Щоб хоча б трохи підняти собі настрій та не так киснути перед робочою зміною я вирішила пройтися на вокзал пішки. Як я й очікувала обидві бабусі засмутилися досить таки сильно, хоч і не показуючи цього якогось наочно та не влаштовуючи сцен сліз та страждань, але по голосу моєї бабці було чутно, що вона ледве промовляє "я все розумію, це ж робота" та стримує емоції, які певно накотили на неї в ту мить. Що вже говорити про мою маму, яка забрала Денчика до себе та звичайно ж сказала, що буде дбати про нього та піклуватися, але все ж обличчя на ній не було. Можливо це була аж надто різка реакція на такий от поворот в житті, в якому нічого такого катастрофічного не було, але все ж для всіх це стало образливо. Мама й бабця вже не молоді люди й ніхто не знає скільки їм відміряно життям, тож вони цінували кожну проведену хвилину зі своєю дочкою та внучкою відповідно. Тож їх смуток можна було зрозуміти.

Варіант пройтися перед робочою зміною я вибрала не просто так, бо на вулиці була прямо перед різдвяна ніч, якою я її пам'ятала ще з власного дитинства. З самого ранку на термометру було мінус п'ятнадцять градусів морозу, і хоч до середини дня температура трішки піднялася, але морозець відчутно пощипував щоки та ніс, а якщо ще й додати сніг, якого з кожною годиною ставало все більше та більше, то в машиніста потягу буде сьогодні "весела нічка". Якщо мені ця зимова погода нічим не заважала, адже я буду знаходитися в теплому вагоні й просто слідкувати за пасажирами та їх комфортним перебуванням в потягу, то от машиністу варто було бути сьогодні аж надто уважним, щоб не трапилося халепи. 

Подолавши приблизно пів шляху до станції, а це приблизно кілометри два, я все ж змогла трішки відвернутися від поганих думок, які гнітили мене ще з вчорашнього вечора, коли я дізналася про те, що мені сьогодні потрібно буде вийти на зміну. Адже якщо так подумати, то я не одна така сьогодні проведу різдвяний вечір та ніч в дорозі, є ще інші провідники та обслуговчий персонал поїзду, не кажучи вже про пасажирів, які певно теж хотіли б перебувати сьогодні десь в колі родини та насолоджуватися цим святом сповна, а будуть знаходитися посеред незнайомих їм людей та торувати свій шлях кожен кому душа бажає чи то обставини. Тому від мене залежало також багато чого в цій поїздці, сьогодні як ніколи ці люди потребували гарного ставлення до них та приємного персоналу. Хоч я і завжди намагалася виконувати свої обов'язки на максимум можливостей, але нині взагалі варто прикласти всі наявні сили для щастя цих людей.

Тому свій прихід на роботу я почала з того, що обтрусила табличку з назвою нашого маршруту та номеру поїзда, адже за той час, поки потяг стояв на пероні, ту табличку добряче так присипало снігом і вже не реально було помітити ту інформацію, яка там була написана. А вона була дуже важлива, якщо, наприклад, зупинка на станції не довга й варто швидко заскочити в потяг, поки він не вирушив далі.

Невдовзі почали сходитися пасажири, які в цю різдвяну ніч їхали чи то до своїх рідних, чи то на роботу, чи ще кудись. Хоч їх і не було так багато, але все ж достатньо, як для свята, тож я відразу ввімкнулася в роботу і вже через якихось хвилин так двадцять зовсім канула в роботу та ті ще залишки поганого посмаку, які ще в мене були, пішли лісом і залишилося місце тільки для професіоналізму та доброякісного виконання своїх безпосередніх обов'язків.

Ще через двадцять хвилин потяг рушив з місця та попрямував у свій різдвяний забіг по невеличких, а також більших містах, де загалом на шляху повинно було зустрітися тринадцять станцій, на кожній з яких могли бути пасажири, які хотіли приєднатися до нас та зіставити компанію в такий от святковий вечір. І найбільше для мене в такі от сніжні вечори було не приємно б зрозуміти, що хтось не дібрався вчасно на станцію та запізнився на потяг, адже це б зіпсувало добряче настрій тієї людини, а оскільки сьогодні добряче так замітало снігом, то такі випадки могли збільшитися в рази. Я б ніколи не хотіла опинитися десь посеред шляху на трасі розуміючи, що до відправлення потягу не встигнеш, і святкова вечеря вже почалася без тебе.

Першим моїм завданням на зміні було запропонувати чай чи каву тим, хто бажав зігрітися після прохолодної дороги на станцію або запитати чи були охочі пообідати чи то повечеряти, навіть не знаю як сказати, адже була четверта година дня, тож це було щось середнє між вечерею та обідом, можливо якийсь перекус. 

Як тільки я почала розносити пасажирам чай-каву та різні сендвічі, в кишені почав вібрувати телефон - дзвонила мама. Поки я прямувала за черговою порцією чаю, набрала до мами та спитала чи це не терміново й вона відповіла, щоб я просто подзвонила їй, коли буде час. Тож запевнивши рідну матінку, що скоро зідзвонюся з нею, відновила свою роботу та пурхала ще приблизно тридцять хвилин біля людей, щоб всім було комфортно та затишно. А коли всі були задоволені та напоєні й наїджені, змогла виділити трішки часу для себе та набрати маму.

- Привіт, що ви там? Щось сталося? - З хвилюванням промовила я стискаючи телефон міцно в руці. Після вчорашнього вечора у мене ніби була трішки напруга в серці та тілі.

- Та ні, все добре, Оксаночко, просто ми всі вже тут зібралися у бабусі та вирішили привітати тебе з прийдешнім Різдвом. В тебе є пару хвилинок?

- Так, звичайно. - Мама ідеально знала мій розклад на роботі, тож майже кожного разу, коли я відправлялася в поїздку й потяг рушав з місця дзвонила до мене та бажала щасливого шляху та вдалої роботи. Це вже ніби то стало гарною традицією, а сьогодні вся родина так взагалі вирішила порадувати мене та звеселити, тож наступні пару хвилин я не змогла стримувати сліз. Сліз щастя, адже кожен там з присутніх брав по черзі телефон та співав мені різдвяних колядок та вітав зі святом. Чим більше я слухала цих теплих та добрих слів, тим більше мене розпирало від щастя та тепла, яке так і сочилося по всьому моєму тілу.

- А тепер настав час самому головному коляднику, - вимовила мама, коли привітання закінчилися та вона взяла трубку.