Розділ 11

Я ходжу виставкою і розглядаю картини, але мої думки літають далеко звідси. Не відпускає вчорашнє заняття з Лендоном. Те, як він терпляче навчав мене, було неймовірно приємним. Якби не ця ситуація з повідомленнями, я могла б дозволити собі трохи більше насолоджуватися процесом. Бо кататися на ковзанах мені справді сподобалося.
Лунає дзвінок.
— Нарешті, — кажу я трохи нервовим голосом. — Стелло, де ти?
Подруга мала бути поруч зі мною вже пів години, але я не могла додзвонитися до неї та почала хвилюватися.
— Тіно, вибач, на мене звалилося кілька несподіваних справ, тому я не зможу прийти на виставку.
— Все гаразд, — зітхаю я. — Головне, що в тебе все добре.
— Точно?
Я хочу розповісти про те, що досі не можу заспокоїтися після цих повідомлень, але вирішую не турбувати подругу знову. Тим паче вже знаю її думку щодо цього. Навряд чи вона змінилася.
— Просто втомилася, — відповідаю коротко. — Прогуляюся тут ще трохи й піду додому.
Кладу слухавку й повертаюся до картин. Ноги йдуть автоматично, а думки весь час кружляють навколо того, що сталося за останні дні.
Телефон знову вібрує. Я дивлюся на екран — повідомлення з невідомого номера. Фото. Моє. Тут, на виставці. Щойно зроблене.
Серце б'ється швидше, на мить ціпенію. Озираюся довкола, але натовп на виставці здається звичайним. Нікого підозрілого. Ніхто не дивиться в мій бік.
Різко розвертаюся й поспішаю до виходу. Потрібно швидко йти додому. Я майже біжу до дороги, на ходу намагаючись викликати таксі. І раптом у когось врізаюся.
— Вибачте! — кажу я, потираючи чоло. Підіймаю очі й завмираю.
— Тіно, ви в порядку? — Лендон стоїть, збентежено розглядаючи мене.
Я не можу одразу відповісти, занадто шокована раптовою зустріччю з ним і усім, що відбувається. Це випадковість? Чи, можливо, навіть він… Хитаю головою, намагаючись викинути параноїдальні думки.
— Я… усе гаразд, — нарешті кажу я, хоча насправді ні. Мені здається, ще трохи — і від нервів знепритомнію.
— Точно? — Його очі, наче сканер, вивчають мене, а голос звучить стривожено. — Я побачив, як хтось біжить, придивився й не повірив власним очам, що це ви. Хотів дізнатися, що сталося.
Він досі тримає руки на моїх плечах, а я все ще не можу зробити крок назад.
— Просто…
Лендон помічає телефон у моїй руці.
— Що це? — питає він, глянувши на екран.
Переводжу погляд і бачу ту саму світлину з виставки.
— Ви з кимось там були? — Чоловік переводить погляд на мене.
Я заперечно хитаю головою, руки починають тремтіти. Лендон насуплюється, озирається довкола й бере мене за руку.
— Ходімо! — Він легенько тягне мене за собою.
— Куди?
Я округлюю очі від подиву й починаю опиратися. Лендон зупиняється.
— До моєї машини. Я відвезу вас додому, а дорогою ви все мені розповісте.
Моє серце на мить завмирає. Чи можу я йому розказати? Чи безпечно сідати в його машину? Що робити?

Лендон дивиться на мене, чекаючи на відповідь, і все ще тримає за руку. Киваю. Він видихає й знову починає йти вперед. Сподіваюся, я про це не пожалкую. Але чи варто розповідати йому всю правду?