Розділ 10

Рука швидко тягнеться до телефону, поки Лендон ставить ковзани на місце. Він розвертається та окидає мене поглядом.

​— Усе добре? — Чоловік помічає мій вираз обличчя, і в його голосі звучить тривога.

​Я киваю, хоча серце калатає та ледь не вистрибує з грудей. Відкриваю повідомлення, затамувавши подих, але бачу, що воно від Стелли: «Ну як заняття? Як ти?»

​Я знову видихаю і відчуваю, як напруга трохи спадає. Це всього лише Стелла. Слава Богу.

​— Просто подруга, — усміхаюся я. 

​Лендон киває.

​— Наступну дату та час заняття узгодимо в повідомленнях, добре? — запитує чоловік. Його погляд затримується на мені трохи довше, ніж зазвичай.

​— Добре.

​— Тоді до зустрічі! — усміхається він.

​— До зустрічі, — киваю я і спостерігаю, як чоловік підморгує на прощання та йде.

​Я виходжу на вулицю, ловлю таксі й незабаром опиняюся вдома. Скидаю пальто й падаю на диван, відчуваючи, як емоції, що накопичилися протягом дня, відступають.

​Беру телефон і гортаю стрічку соцмереж. Зазвичай це допомагає розслабитися, просто подивитися новини або фото друзів... Але раптом натрапляю на новий коментар під нашою зі Стеллою світлиною з улюбленої кав'ярні: «Через 5 днів буду там пити каву теж».

​Я застигаю. Хто це? Щось у цьому коментарі здається мені лячним. Дивлюся на ім’я користувача — нічого знайомого. Жодної підказки. Переходжу на профіль — порожньо. Як чистий аркуш. В голові одразу спливає спогад про дивні повідомлення, що приходили раніше. Невже збіг?

​Серце починає битися швидше, всередині підіймається тривога. Я миттєво набираю номер Стелли.

​— Привіт, можемо завтра зустрітися? — запитую, намагаючись тримати голос рівним, хоча всередині мене трясе від хвилювання.

​— Звісно, що сталося? Ти не відповіла на повідомлення...

​— Розкажу все завтра у кав'ярні. Це важливо. Тільки не в нашій, а там, де ми були востаннє, у кав'ярні-книгарні, — кажу я і відчуваю, як паніка повільно заповнює кожен куточок моїх думок.

​Наступного ранку я сиджу в кав'ярні-книгарні та поглядаю на вітрину, де старенька власниця, усміхаючись, розкладає книги. Тут, як і минулого разу, панує особлива атмосфера — запах кави змішується з ароматом старих книжок, а приємне м'яке світло додає затишку.

​Двері дзеленчать, і я підіймаю голову — це Стелла. Вона підходить, злегка насуплена — очевидно, відчуває, що щось не так.

​— Що трапилося? — подруга сідає та нахиляється до мене.

​— Я отримала дивний коментар під фото, — починаю я, показуючи їй телефон. — І ці повідомлення... Вони приходили раніше, але припинилися. Мені здається, це якось пов'язано.

​Стелла уважно дивиться на екран, а потім зітхає й відкидається на спинку стільця.

​— Тіна, це просто збіг, — нарешті каже вона, злегка усміхаючись. — Може, ця людина просто зацікавилася кав'ярнею. Немає сенсу накручувати себе.

​— Але ці повідомлення... І тепер цей коментар. Воно все дивно збігається.

​— Послухай, головне, що ті повідомлення припинилися, правильно? Можливо, це просто збіг, — намагається заспокоїти мене Стелла, але тривожний вогник у мені не згасає.

​До нас підходить власниця кав'ярні, ставить дві чашки з фірмовою кавою на стіл. Ми дякуємо їй, усміхаємося, і як тільки вона зникає за стелажами, Стелла змінює тему.

​— Ну, що, як там заняття з самим Лендоном Хелтоном? — вона жартома грає бровами.

​— Дуже добре, — кажу я, роблячи ковток кави. — З нього виходить непоганий вчитель.

​— І все? — Стелла насмішкувато нахиляється до мене.

​— І все, — розводжу руками. — До речі, його дідусь — власник льодової арени, тому коли ми займалися, окрім нас нікого не було.

​Очі Стелли світяться пустотливими вогниками.

​— О, як романтично! — вона плескає в долоні.

​Я закочую очі.

​— Тобі треба дивитися менше романтичних дорам.

​Стелла закочує очі у відповідь.

​— Каже та, яка зачитується романтичним фентезі! Ну, розкажи, який там розмір... крил в останнього твого книжкового чоловіка?

​Я ледь не захлинаюся ковтком кави й кидаю на подругу примружений погляд, поки вона хитро усміхається.

​— До речі, Адріан і Лендон знайомі.

​Стелла здивовано округлює очі.

​— Звідки ти це дізналася?

​— Зустріла Лендона, коли була на побаченні з Адріаном. Виявилося, що вони навчались разом.

​— Ого! — вигукує Стелла. — Та нащо мені ті дорами, коли тут такі пристрасті перед самим носом!

​Я легко пхаю її ногою під столом, і вона кривиться від удаваного болю.

​— Тібі смішно, а мені якось не до жартів.

​— Ой, подивіться на цю жінку! Навколо неї кілька гарних чоловіків, а вона з таким кислим обличчям розповідає, ніби тусується на смітнику! — зітхає Стелла і дістає гроші з гаманця. — Чи ти чекаєш, щоб один з них врятував тебе від дракона чи, як мінімум, від зимової депресії?

​— Дама в біді — не моє улюблене кліше, — відповідаю, шиплячи крізь зуби.

​Подруга показує язик і поправляє пальто.

​— Добре, тоді, якщо це все з термінових новин, то зустрінемося через кілька годин на виставці, гаразд? Мушу бігти у справах.

​— Так, — киваю і намагаюся упоратися зі своїми думками, які знову накочують на мене.

​Стелла чмокає мене в щоку й виходить із приміщення. Я залишаюся в кав'ярні, прислухаючись до звуків за вікном, і думаю про те, що цей коментар, можливо, все ж таки пов'язаний із тими повідомленнями. Чи це дійсно збіг?