Розділ 8

Адріан проводжає мене до автобусної станції. Ми йдемо мовчки під світлом ліхтарів, які відкидають довгі тіні на тротуар. Чоловік кілька разів намагався завести розмову про книги, але, побачивши, що в мене зник настрій говорити, після кількох спроб замовкає і просто крокує поруч.

​У повітрі відчувається свіжість, ніби ось-ось випаде сніг. Здригаюся й поправляю шарф — стає прохолодно.

​Не можу викинути з голови коротку зустріч із Лендоном і вже сто разів шкодую, що не сіла відразу в таксі, а вирішила не ображати Адріана.

​— То що, як тобі фігурне катання? — порушує тишу він.

​Голос чоловіка спокійний, але я відчуваю інтерес у його тоні.

​— У сенсі? — запитую, уникаючи погляду Адріана.

​— Стелла просто подарувала тобі заняття чи ти про це давно мріяла? — пояснює чоловік, пильно дивлячись на мене.

​— Ніколи не цікавилася цим і навіть жодного разу не стояла на ковзанах, — зізнаюся я й відкашлююся, приховуючи свою ніяковість.

​Чоловік підіймає брову.

​— Ого, навіть так! — вигукує він. — А що з Лендоном Хелтоном? Ти знала його раніше? Може, бачила десь?

​Адріан продовжує уважно дивитися на моє обличчя. Дивно, чому його це так цікавить?

​— Ні, ніколи. Може, кілька разів бачила на афішах, але не звертала уваги, — знизую плечима.

​Усмішка Адріана стає ширшою.

​— А ви?

​Чоловік підіймає брову й насуплюється.

​— Ну, давно ви знайомі з Лендоном Хелтоном? — запитую я про те, що гризе мене з того самого часу, як вони привіталися.

​— Ааа, це...

​Адріан відвертається й дивиться на світло ліхтаря.

​— Ми знайомі давно, навчалися на одному курсі.

​Я здивовано розширюю очі та зупиняюся.

​— Серйозно?

​Чоловік усміхається, знову звертаючи на мене увагу.

​— Так, це були цікаві часи, — Адріан переводить погляд на дорогу.

​Його усмішка поступово зникає, і помітно, що він поринає у свої думки.

​Як би мені не хотілося розпитати чоловіка детальніше, але вважаю це нахабством. Ми тільки-но познайомилися, і навряд чи я можу ставити такі особисті запитання. Тим більше, що ми вже підійшли до автобусної станції.

​На зупинці нікого немає, що дуже дивно, бо ще не так пізно. Але я радію, що скоро поїду додому та залишу це «побачення» позаду. Все починалося так гарно, але після зустрічі з Лендоном я чомусь не можу більше зосередитися на розмові з Адріаном. На жаль. Можливо, просто нервую через завтрашній день.

​Повертаюсь до чоловіка, щоб попрощатися, і в цей момент у моїй кишені вібрує телефон. Я дістаю його, думаючи, що це щось незначне, можливо, повідомлення від Стелли, але коли дивлюся на екран, серце пропускає удар.

​«6 днів, ховайся краще!»

​Невідомий номер, знову. Я завмираю на місці та відчуваю, як всередині щось обривається.

​— Все добре? — питає Адріан, нахилившись трохи ближче, щоб заглянути в мій телефон.

​Я миттєво блокую екран і ховаю його у кишеню. Ні, нічого не добре. Але як це пояснити людині, з якою ти щойно познайомилася?

​— Так, — брешу я, намагаючись говорити спокійно. — Просто хтось помилився номером.

​Адріан насуплюється — здається, не вірить, але нічого більше не говорить. Киває та обертається на звук автобуса, який повільно під'їжджає до зупинки.

​— Тоді до зустрічі, — нарешті каже він, коли автобус відчиняє двері.

​Я киваю ему у відповідь та заходжу в салон.

​Дері за мною зачиняються. Автоматично оплачую проїзд і сідаю на вільне місце. Повідомлення крутиться в голові, і я ніяк не можу припинити про нього думати: «6 днів». Хіба хтось може двічі поспіль помилятися номером? І навіть якщо це так, чому ці повідомлення такі моторошні?

​Автобус рушає. Я намагаюся видихнути, але відчуваю лише напругу в тілі. За вікном миготять розмиті вогні міста, але я майже не звертаю на них уваги. Телефон знову вібрує у кишені. Здригаюся й вагаюся, чи брати слухавку, але все ж дивлюся на дисплей і бачу, що дзвінок від Стелли.

​— Привіт, як ти? — лунає її голос, як завжди, бадьорий.

​— Нормально, щойно вийшла з ресторану, їду додому, — відповідаю нейтральним тоном, намагаючись взяти себе в руки.

​— Як побачення? — запитує вона.

​Ох уже ця хитра лисиця, напевно, ледве стримувалася, щоб не дзвонити мені раніше.

​— Нормально, — повторюю я, але як не намагаюся, не можу змінити інтонацію на веселішу.

​— Пфф... І це все? Такий чоловік пропадає, — зітхає Стелла.

​— Що дуже дивно, бо він дійсно непоганий, — зізнаюся подрузі, щоб хоч трохи її порадувати.

​— Ого! — напевно, Стелла шокована. — То що, може...

​— Ні, не може! — різко обриваю її, не справляючись із власним хвилюванням. — Може, поговорімо завтра? Я втомилася і зараз їду в автобусі.

​— Розумію, — зітхає подруга, — але якщо треба поговорити — дзвони, — її голос звучить тепло, як завжди.

​— Добре, добраніч, — шепочу я та натискаю на кнопку завершення виклику й знову занурююся у свої думки.

​Одразу розумію, що не можу їхати додому на автобусі. Тривога накриває мене з головою. Я не знаю, хто надсилає мне ці дивні повідомлення, але точно не хочу перевіряти, чи він десь поруч. Здригаюся щоразу, коли зустрічаюся поглядом із кимось у салоні.

​Автобус зупиняється, і я швидко вирішую: виходжу.

​Покидаю салон, дивлюся, чи ніхто не йде слідом, і дістаю телефон, щоб викликати таксі. Серце калатає в грудях, і я нервово оглядаюся навколо. Здається, що кожен перехожий несе загрозу. Через кілька хвилин під'їжджає машина, і я відчуваю полегшення, щойно сідаю всередину.

​Дорогою думаю й про завтра. Перший день занять із Лендоном, а ці тренування викликають у мене більше хвилювань, ніж радісних почуттів.

​«6 днів...»

​Можливо, варто сказати комусь про погрози? Але ж поки що не було нічого, крім повідомлень. Можливо, це просто чийсь невдалий жарт.

​Я впираюся в сидіння таксі, намагаючись вирівняти дихання. Мені потрібно добре обдумати, що робити далі. Інакше я просто з'їду з глузду, якщо все так триватиме й далі.