Розділ 7

Дивний день від самого ранку. Я погодилася піти на це побачення, але всередині мене відчувається якась невизначеність. Адріан? Ніколи про нього не чула. Пів дня намагаюся знайти хоч якісь фотографії в інтернеті, але безрезультатно. Це ім'я значиться лише на сайті видавництва. У соцмережах — тиша.

​Мабуть, він непублічна особа, хоч і відвідує різні заходи, як Стелла з Пітером. А можливо, він просто інтроверт і тримається в тіні.

​На зустріч вдягаю улюблені джинси й чорну приталену блузку. Збираю волосся у хвіст і прикрашаю образ лише срібною шпилькою у формі меча, яка часто слугує мені закладкою для книжок. Давно бачила таке креативне рішення у деяких книголюбів й вирішила спробувати. Коли ще, як не зараз, зустрічаючись із самим власником видавництва?

​Завершую легкий макіяж і, подивившись у дзеркало, зітхаю. Стелла, мабуть, наполягала б, щоб я вдягла сукню, але я впевнена: якщо людині хтось починає подобатися, це точно не залежить від одягу, в який вона вдягнена. Ну, як мінімум, я хочу вірити, що так і є. Та й взагалі це не справжнє побачення.

​Подруга кілька разів телефонує мені, перепитуючи, чи не передумала я. Усміхаюся про себе й кажу, що якщо вона ще раз подзвонить, то точно нікуди не піду. І Стелла, невдоволено цокнувши язиком, дає мені спокій.

​Час від часу мої думки повертаються до того дивного повідомлення, але я відганяю їх і навіть видаляю його з телефону. А іноді згадую Лендона. Особливо коли мій погляд падає на дармовис у вигляді ковзанів, який лежить на тумбочці біля ліжка. Не знаю, куди його подіти.

​До ресторану я приходжу трохи раніше — надто нервую. Сідаю за сьомий столик біля вікна й спостерігаю за людьми, які проходять повз.

​Я нервово стукаю пальцями по столу, аж поки не помічаю чоловіка, який наближається. Високий, з м’якою посмішкою і приємними рисами обличчя. Його довге біляве волосся зав’язане у хвіст, а блакитні очі з цікавістю роздивляються мене. Боже, невже цей чоловік із романтичного фентезі зійшов до мене просто зі сторінок книжок? Не здивуюся, якщо Стелла витягнула його саме звідти.

​Чоловік вішає пальто на вішак та сідає навпроти, і я відчуваю, що розмова не повинна бути напруженою. Він здається приємною людиною. Я неусвідомлено випрямляю спину й поправляю волосся.

​— Вітаю, ви виглядаєте так само, як вас описувала Стелла, — чоловік простягає руку. — Приємно познайомитися, я Адріан.

​Навіть не хочу думати, що подруга могла про мене наговорити, але точно спрошу при нагоді.

​— Навзаєм. Тіна, — відповідаю я, легко потиснувши руку. Помічаю, що він не прагне затримати її, лише ввічливо потискає й відпускає.

​— Не хвилюйтеся, — усміхається чоловік, — розумію, що ця зустріч для вас несподіванка й ви не збираєтеся заводити стосунки, бо після Різдва поїдете з міста...

​Я здивовано підіймаю брову:

​— Звідки ви знаєте?

​Він сміється, і його сміх віддає теплом.

​— О, Стелла сказала це одразу. Мені здається, їй не так важливо, щоб наше... кхм, побачення вдалося, як те, щоб це змусило вас залишитися.

​Я відчуваю, як мої щоки палають. Ніяково посміхаюся.

​— Ну, Стелла може.

​Мої плечі опускаються, а посмішка за кілька секунд зникає.

​Адріан помічає це й підтискає губи.

​— Пробачте, я не хотів вас засмутити.

​— Та ні, нічого, — я злегка підіймаю кутики губ. — Раз ми вже тут, проведімо гарно час.

​Очі чоловіка розширюються, й за мить на його обличчі також з'являється усмішка.

​— Повністю з вами згоден. Тим паче Стелла з таким захватом розповідала про вас, що мені захотілося подивитися на цю диво-жінку.

​— А, то он чому ви все-таки тут, — я ніяковію, а чоловік киває.

​— Так, моя цікавість взяла гору.

​До нас підходить офіціант, і ми робимо замовлення. Адріан бере келих червоного вина й запечену дорадо, а я — улюблений апельсиновий сік і стейк із картоплею.

​Ми легко розмовляємо про книги та його видавництво. Щойно ми розуміємо, що зустріч ні до чого не зобов'язує, обоє розслабляємося, і бесіда захоплює нас із головою. Я питаю про улюблені книги видавництва «Лілея», а Адріан із захватом розповідає про всі тонкощі роботи з ними. Це дуже цікаво.

​Особливо захоплює його палкий погляд, коли він говорить про книги. Чи можна закохатися в такого чоловіка? Легко. Я не розумію, як він досі сам.

​Мені з ним легко й цікаво. Але чи достатньо цього для стосунків?

​В якийсь момент мої очі мимоволі ковзають залом, і раптом я застигаю. Лендон. Він сидить за декілька столів від нас із напарницею з фігурного катання. Їхній сміх тихо лунає у повітрі, але я чую це наче гул у вухах. Коли вони прийшли та чому я їх не помітила? Невже так захопилася розмовою з Адріаном?

​Наші погляди зустрічаються, і серце починає калатати сильніше. Невже він також помітив мене? І чому серед купи закладів ми зустрілися в один час і в одному й тому самому місці?

​Адріан продовжує говорити, але я вже не можу зосередитися.

​За кілька хвилин Лендон підіймається й іде в наш бік. Усе всередині мене стискається. Він підходить до столика, я нервово ковтаю.

​— Доброго вечора, містер Ное! — каже Лендон, дивлячись на Адріана, і простягає руку.

​— Вітаю, — відповідає Адріан, потискає її, на мить підвівшись, і сідає назад.

​— Привіт, — звертається до мене Лендон і легко усміхається. — Не забудьте, Тіно, завтра в нас заняття. Буду чекати.

​Його голос спокійний, погляд глибокий і пронизливий. Щось усередині мене миттєво реагує на це. Дихати стає важко.

​— Я пам’ятаю, — кажу я трохи хрипло.

​Лендон киває, його очі ще на мить затримуються на моїх, а тоді він відходить до свого столика. Лише тепер я помічаю, як сильно стискаю виделку в руці.

​Адріан дивиться на мене з цікавістю.

​— У вас заняття з Лендоном Хелтоном? — усміхаючись, підіймає брову.

​— Так, ще одна ідея Стели, — шепочу я й роблю ковток соку.