Розділ 11

  Я ходжу виставкою і розглядаю картини, але мої думки літають далеко звідси. Не відпускає вчорашнє заняття із Лендоном. Те як він терпляче навчав мене, було неймовірно приємним. Якби не ця ситуація з повідомленнями, я могла б дозволити собі трохи більше насолоджуватися заняттям. Бо кататися на ковзанах мені справді сподобалося.

Дзвонить телефон.

— Нарешті, — кажу я трохи нервовим голосом. — Стелла, де ти?

 Подруга мала бути поруч зі мною вже пів години, але я не могла додзвонитися до неї та почала хвилюватися.

— Тіно, вибач, на мене звалилося кілька несподіваних справ, тому я не зможу прийти на виставку.

— Все гаразд, — зітхаю. — Головне, що в тебе все добре.

— Точно?

 Я хочу розповісти про те, що досі не можу заспокоїтися після цих повідомлень, але вирішую не турбувати подругу знову. Тим паче вже знаю її думку щодо цього. Навряд чи вона змінилася.

— Просто втомилася, — відповідаю коротко. — Прогуляюся тут ще трохи й піду додому.

 Кладу слухавку та повертаюсь до картин. Ноги йдуть автоматично, а думки весь час кружляють навколо того, що сталося за останні дні.

 Телефон знову вібрує. Я дивлюсь на екран — повідомлення з невідомого номера. Фото. Моє. Тут, на виставці. Щойно зроблене.

 Серце б'ється швидше, на мить ціпенію. Оглядаюсь навколо, але натовп на виставці здається звичайним. Нікого підозрілого. Ніхто не дивився в мій бік.

 Різко розвертаюсь і поспішаю до виходу. Потрібно швидко йти додому. Я майже біжу до дороги, та попутно намагаюсь викликати таксі. І раптом в когось врізаюсь.

— Вибачте! — кажу я й потираю чоло, підіймаю очі й завмираю.

— Тіна, ви в порядку? — Лендон стоїть збентежено роздивляючись мене.

 Я не можу одразу відповісти, занадто шокована раптовою зустріччю з ним і усім що відбувається. Це випадковість? Чи, можливо, навіть він… Хитаю головою, та намагаюсь викинути параноїдальні думки.

— Я… усе гаразд, — нарешті кажу я, хоча насправді ні. Мені здається, ще трохи й від нервів знепритомнію.

— Точно? — його очі, наче сканер, вивчають мене, а голос звучить стривожено. — Я побачив, як хтось біжить, придивився й не повірив своїм очам, що це ви. Хотів дізнатися, що сталося.

 Він досі тримає свої руки на моїх плечах, а я все ще не можу відійти на крок назад.

— Просто…

Лендон помічає телефон у моїй руці.

— Що це? — питає він, глянувши на екран.

 Переводжу погляд і бачу ту саму фотографію з виставки.

— Ви з кимось там були? — чоловік переводить погляд на мене.

 Я заперечно хитаю головою, руки починають тремтіти. Лендон насуплюється, озирається навколо й бере мене за руку.

— Ходімо! — він легенько тягне мене за собою.

— Куди?

 Я розширюю очі від подиву й починаю чинити опір. Лендон зупиняється.

— До моєї машини. Я відвезу вас додому, а дорогою ви все мені розповісте.

 Моє серце на мить завмирає. Чи можу я йому розказати? Чи безпечно сідати в його машину? Що робити?

 Лендон дивиться на мене, очікуючи відповіді, та все ще тримає за руку. Киваю, він видихає й знову починає йти вперед. Сподіваюся, я про це не пожалкую. Але чи варто розповідати йому всю правду?