Розділ 9

 Наступного ранку я прокидаюся і пів дня намагаюся налаштуватися на тренування. Хоча мене досі непокоїть вчорашнє повідомлення, я вирішую тримати себе в руках.

 Зараз більше турбує те, як пройде заняття з Лендоном. Скільки не намагаюся, не можу зосередитися на чомусь іншому. Мабуть, мене стримує від паніки лише те, що у повідомленнях є відлік днів. Думаю, що якщо станеться щось серйозне, встигну звернутися до поліції. От ще одне повідомлення — і піду писати заяву!

 Гортаю соціальні мережі й дивуюся, коли вдень отримую запит на додавання в друзі від Адріана. У нього все ж таки є сторінка, але вона закрита. Додаю до друзів та автоматично переглядаю його стрічку. Якісь статті, безліч репостів із групи власного видавництва, кілька фото з роботи.

 Адріан — типовий трудоголік, який горить своєю справою. В принципі, як і казала мені Стелла. Чи хотіла б я з ним зустрітися ще раз? Не знаю.

 Я рада, що він обмежився лише запитом у друзі й не написав мені повідомлення, адже зараз не здатна думати про щось інше, окрім майбутнього заняття з Лендоном.

 Одягаю зручний чорний костюм, роблю легкий макіяж і зав'язую волосся у хвіст. Беру рюкзак, та знову перевіряю телефон — жодних нових повідомлень. Це трохи заспокоює, хоч і ненадовго. Викликаю таксі до торгового центру. От що-що, а пересуватися громадським транспортом я зараз не готова.

 Відчиняю двері ковзанки й заходжу всередину. Порожня арена зустрічає мене холодом і відлунням моїх кроків. Серце калатає від хвилювання, а руки трохи тремтять, коли я зупиняюся біля місця видачі ковзанів.

 Але тут теж нікого немає. Озираюся й бачу порожні трибуни. Дуже дивно — торговий центр працює, тож чому тут немає людей?

 Чую кроки, обертаюся й бачу Лендона, який усміхається та неквапливо крокує до мене з ковзанами в руках.

 Я не знаю, куди дітися від хвилювання й навіть не можу усміхнутися у відповідь.

— Привіт, — каже він, заходячи за прилавок. — Готові до першого уроку? Скажіть, будь ласка, розмір вашої ноги.

— Привіт, — відповідаю, намагаючись усміхнутися, — тридцять восьмий. Чому так порожньо? Я думала, тут буде більше людей.

 Лендон знаходить потрібні ковзани, передає їх мені й киває на лавку.

— Ця арена належить моєму дідусеві. Коли я хочу попрацювати сам, у мене є можливість бути тут наодинці. Сьогодні ми маємо весь лід у своєму розпорядженні. Подумав, що так буде краще.

 Я киваю, почуваючись трохи впевненіше після цієї інформації. Сідаю на лавку, знімаю верхній одяг, який Лендон забирає й вішає на вішак та починаю вдягати ковзани.

— Ви коли-небудь каталися на ковзанах? — питає він, зав'язуючи свої на нозі й поглядаючи, як я намагаюся впоратися зі шнурівкою.

— Ні, ніколи, — відповідаю, відчуваючи, як щоки палають від ніяковості.

 Лендон зітхає й присідає біля моїх ніг. Я завмираю, розширюючи очі від здивування. Він обережно забирає в мене шнурки й допомагає правильно їх затягнути.

— Ви повинні відчувати підтримку, але не так, щоб ковзани тиснули. — каже він, оглядаючи мої ноги, щоб переконатися, що все гаразд. — Готові?

 Я киваю, але всередині мене все кипить від хвилювання. Очманіти, сам Лендон Хелтон щойно зав'язував мої шнурівки! Може, він і не такий пихатий, як я думала. З чого я взагалі це взяла? Тупі стереотипи?

 Лендон подає руку, і я невпевнено встаю, спираючись на неї. Ноги підковзуються навіть на твердій поверхні, а коли ступаю на лід, відчуваю, що зовсім втрачаю рівновагу.

— Спокійно, — каже Лендон, обережно підтримуючи мене.

 Його руки міцні й надійні, але я все одно не можу розслабитися. Все моє тіло напружене й натягнуте, як суцільний нерв.

— Не поспішайте. Дихайте глибше. Спочатку просто стійте. Спробуйте відчути рівновагу.

 Я роблю глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися. Лендон залишається поруч, тримаючи мене за лікоть, поки я звикаю до відчуття слизького льоду під ногами.

— Головне — не панікуйте. Тримайте коліна трохи зігнутими, це допоможе зберігати рівновагу. І не підіймайте ноги надто високо, — пояснює він спокійним голосом.

 Я намагаюся слідувати його порадам, хоч це й непросто. Ноги дрижать від напруги, але завдяки підтримці я не падаю.

— Тепер зробіть невеликий крок. Просто відштовхніться однією ногою, іншою ковзніть. Тримайте вагу на одній нозі, потім перемістіть на іншу, — каже Лендон, показуючи приклад.

 Я повільно повторюю його рухи, невпевнено намагаючись ковзати по льоду. Спочатку виходить незграбно, і я майже падаю, але Лендон міцно тримає мене. З кожною спробою стає трохи легше.

— Добре, — хвалить Лендон, коли я нарешті проїжджаю кілька метрів, не спотикаючись. — Важливо не лише ковзати, а й тримати рівновагу. Спробуйте знайти свою точку балансу. Якщо відчуваєте, що втрачаєте рівновагу, зігніть коліна ще трохи й розслабтеся.

 Я слухаю його поради й намагаюся зрозуміти, як це працює. Лендон не відпускає мене повністю, іноді підтримує, коли я хитаюся, але поступово дозволяє мені діяти самостійно.

— Ви добре справляєтеся, — каже він після кількох спроб. — Бачите? Головне — не боятися.

— Не так уже й страшно, — кажу я, злегка посміхаючись, хоча всередині все ще напружена.

 І в цей момент втрачаю пильність, нога підвертається, і я падаю на бік.

— Ой, — шиплю, потираючи забитий лікоть.

 Лендон під'їжджає ближче.

— Ви як? — питає він зі схвильованим виразом обличчя.

— Все нормально, — відповідаю, беручись за протягнуту руку.

 Чоловік допомагає мені встати й турботливо оглядає мене з голови до ніг.

— Точно все гаразд?

— Так, — кажу я, і тільки зараз помічаю, наскільки він близько. Лендон ковзає рукою по моїй руці, перевіряючи на травми.

 Я червонію й відвертаюся. Він відкашлюється і збільшує дистанцію між нами.

— Добре, тоді закріпимо пройдене, — промовляє чоловік, розвертаючись і повільно показує, що робити.

 Я проїжджаю кілька метрів сама. Не ідеально, але не падаю.

— Наступного разу спробуємо щось складніше, — обіцяє Лендон, коли ми зупиняємося на краю ковзанки. Він дивиться на мене, його очі сяють, як віддзеркалення світла на льоду. — Але ви добре почали.