Розділ 8

 Адріан проводжає мене до автобусної станції. Ми йдемо мовчки під світлом ліхтарів, які відкидають довгі тіні на тротуар. Чоловік кілька разів намагався завести розмову про книги, але, побачивши, що в мене зник настрій говорити, після кількох спроб замовк і просто крокує поруч.

У повітрі відчувається свіжість, ніби ось-ось випаде сніг. Здригаюсь та поправляю шарф — стає прохолодно.

Не можу викинути з голови коротку зустріч із Лендоном та вже сто разів пошкодувала, що не сіла відразу в таксі, а вирішила не ображати Адріана.

— То що, як тобі фігурне катання? — порушує тишу він.

Голос чоловіка спокійний, але я відчуваю інтерес у його тоні.

— У сенсі? — запитую, уникаючи погляду Адріана.

— Стелла просто подарувала тобі заняття, чи ти про це давно мріяла? — пояснює чоловік пильно дивлячись на мене.

— Ніколи не цікавилася їм та навіть жодного разу не стояла на ковзанах, — зізнаюся я й кашляю, приховуючи свою ніяковість.

Чоловік підіймає брову.

— Ого, навіть так! — вигукує він. — А що з Лендоном Хелтоном? Ти знала його раніше? Може, бачила десь? 

 Адріан продовжує уважно дивитися на моє обличчя. Дивно, чому його це так цікавить?

— Ні, ніколи. Може, кілька разів бачила на афішах, але не звертала уваги, — знизую плечима.

Усмішка Адріана стає ширшою.

— А ви?

Чоловік підіймає брову й хмуриться.

— Ну, давно ви знайомі з Лендоном Хелтоном? — запитую я про те, що гризло мене з того самого часу, як вони привіталися.

— Ааа, це...

Адріан відвертається й дивиться на світло ліхтаря.

— Ми знайомі давно, навчалися на одному курсі.

Я здивовано розширюю очі та зупиняюся.

— Серйозно?

Чоловік посміюється знову звертаючи на мене увагу.

— Так, це були цікаві часи, — Адріан переводить погляд на дорогу.

 Його посмішка поступово зникає, і помітно, що він поринає у свої думки.

 Як би мені не хотілося розпитати чоловіка детальніше, але вважаю це наглістю. Ми и щойно познайомилися, і навряд чи я можу задавати такі особисті питання. Тим більше, що ми вже підійшли до автобусної станції.

 На зупинці нікого немає, що дуже дивно, бо ще не так пізно. Але я радію, що скоро поїду додому та залишу це "побачення" позаду. Все починалося так гарно, але після зустрічі з Лендоном я чомусь не можу більше зосередитися на розмові з Адріаном. На жаль. Можливо просто нервую через завтрашній день.

 Повертаюся до чоловіка, щоб попрощатися, і в цей момент у моїй кишені вібрує телефон. Я дістаю його, думаючи, що це щось незначне, можливо, повідомлення від Стелли, але, коли дивлюсь на екран, серце пропускає удар.

"6 днів, ховайся краще!"

 Невідомий номер, знову. Повідомлення коротке й холодне, як різкий подих вітру, що пронизує до кісток. Я завмираю на місці та відчуваю, як всередині щось обривається.

— Все добре? — питає Адріан, нахилившись трохи ближче, щоб заглянути в мій телефон.

 Я миттєво блокую екран і ховаю телефон у кишеню. Ні, нічого не добре. Але як це пояснити людині, з якою ти щойно познайомилася?

— Так, — брешу я, намагаючись говорити спокійно. — Просто хтось помилився номером.

 Адріан хмуриться, здається, не вірить, але нічого більше не говорить. Киває та обертається на звук автобуса, який повільно під'їзджає до зупинки.

— Тоді до зустрічі, — нарешті каже він, коли автобус відчиняє двері.

 Я киваю йому у відповідь та заходжу в салон.

 Двері за мною зачиняються. Я автоматично сплачую за проїзд і сідаю на вільне місце. Повідомлення крутиться в голові, і я ніяк не можу припинити про нього думати: "6 днів". Хіба хтось може двічі поспіль помилятися номером? І навіть якщо це так, чому ці повідомлення такі моторошні?

 Автобус рушає. Я намагаюся видихнути, але відчуваю лише напругу в тілі. За вікном миготять розмиті вогні міста, але я майже не звертаю на них уваги. Телефон знову вібрує у кишені. Здригаюся й вагаюся, чи брати слухавку, але все ж дивлюсь на дисплей і бачу, що дзвінок від Стелли.

— Привіт, як ти? — лунає її голос, як завжди, бадьорий.

— Нормально, щойно вийшла з ресторану, їду додому. — відповідаю нейтральним тоном, намагаючись взяти себе в руки.

— Як побачення? — запитує вона.

 Ох уже ця хитра лисиця, певно, ледве стримувалась, щоб не дзвонити мені раніше.

— Нормально, — повторюю я, але, як не намагаюся, не можу змінити інтонацію на веселішу.

— Пфф... І це все? Такий чоловік пропадає, — зітхає Стелла.

— Що дуже дивно, бо він дійсно непоганий, — зізнаюся подрузі, щоб хоч трохи її порадувати.

— Ого! — певно, Стелла шокована. — То що, може...

— Ні, не може! — різко обриваю її, не справляючись із власним хвилюванням. — Може поговорімо завтра? Я втомилася і зараз їду в автобусі.

— Розумію, — зітхає подруга, — але якщо треба поговорити — дзвони, — її голос звучить тепло, як завжди.

— Добре, добраніч. — шепочу я та натискаю на кнопку завершення виклику й знову занурююся у свої думки.

 Одразу розумію, що не можу їхати додому на автобусі. Тривога накриває мене з головою. Я не знаю, хто надсилає мені ці дивні повідомлення, але точно не хочу перевіряти, чи він десь поруч. Здригаюся щоразу, коли зустрічаюся поглядом із кимось в салоні.

 Автобус зупиняється, і я швидко вирішую: виходжу.

Я покидаю салон, дивлюсь, чи ніхто не йде слідом, і дістаю телефон, щоб викликати таксі. Серце калатає в грудях, і я нервово оглядаюся навколо. Здається, що кожен перехожий несе загрозу. Через кілька хвилин під'їжджає машина, і я відчуваю полегшення, тільки сівши всередину.

 По дорозі думаю й про завтра. Перший день занять із Лендоном, а ці тренування викликають у мене більше хвилювань, ніж радісних почуттів.

"6 днів..."

 Можливо, варто сказати комусь про погрози? Але ж поки що не було нічого, крім повідомлень. Можливо, це просто чийсь невдалий жарт.

 Я впираюся в сидіння таксі, намагаючись вирівняти дихання. Мені потрібно добре обдумати, що робити далі. Інакше я просто зійду з розуму, якщо все так триватиме далі.