Розділ 6

— Ну, якось так усе й було, — кажу я й відпиваю ковток смачної кави, яку нам принесла власниця закладу.

 Напій дійсно несхожий на ті, до яких ми зі Стеллою звикли. Мабуть, жінка додає туди незвичні прянощі, які прекрасно поєднуються з трохи гірким смаком кави й роблять цей напій ще смачнішим.

— Якщо чесно, то не бачу в цій історії нічого такого, що ти собі в голові накрутила, — каже Стелла, жуючи цукерку. — З ким не буває? Ну, попросила поступитися дармовисом? І що? А я вже думала, що на мене чекає щось "прям таке!" — вона широко розводить руками. — А виявляється, це "таке" — витягує руку вперед і роз'єднує два пальці.

 Я сміюся. Це схоже на те, як рибалки розповідають одне одному про рибу, яка втекла, та про ту, що вони зрештою зловили.

 Наш кухар у кафе, дядько Вернон, був таким. Ох, і наслухалася я тих історій, як і Стелла. Саме його рухи вона зараз копіювала.

— Ну, годі тобі, — кажу я, відкашлюючись. — От тобі смішно, а мені було не дуже. Моя розповідь не передає всієї драми ситуації.

 Ми дивимося одна на одну й вибухаємо реготом. Я відчуваю, як мої щоки червоніють.

— Ну, от і як після цього з ним займатися? — видаю я свій потаємний страх.

— Як? Звичайно, кицю, намагайся обійтися без травм.  — копією вона низький чоловічий голос.

 Якби під рукою було щось, що можна жбурнути в подругу, я б це зробила. Але просто стисла губи й показово відвернулася.

— Ну, все, вибач, — Стелла підіймає руки догори, ніби здається.

 Вона прокашлюється, робить ковток із чашки й пильно дивиться на мене.

— Просто поводься з ним, як зі звичайним вчителем. Він же зірка фігурного катання, а не художніх фільмів.

— Ти щойно принизила спортсменів, — шиплю я крізь зуби.

 Стелла закочує очі.

— Гаразд, просто думай про те, що він — вчитель, а не зірка. Так нормально?

 Зітхаю.

— Я спробую.

— Ото молодець, — усміхається дівчина й бере до рота ще одну цукерку. — До речі, в тебе завтра побачення наосліп.

 Я захлинаюся ковтком кави й відкашлююся.

— Що?

 Ні, я, звісно, бачила цей пункт у чеклісті, але не думала, що це станеться так швидко. Тим паче, я вже вирішила на нього не йти й навіть вигадала кілька відмовок. Це фактично єдиний пункт у списку, що викликає в мене цілковите відторгнення. Вистачить із мене минулих стосунків, красно дякую.

— А що? Все одно ти їдеш із міста, можеш наостанок трохи погуляти, — вона грає бровами.

 Я стискаюся в кріслі.

— Я не піду, хто знає, що там за людина. Мені вистачило одного неадекватного чоловіка в житті. Ти взагалі чула, які історії розповідають дівчата в інтернеті про такі побачення й чоловіків, що на них ходять? Я от чула. На дев'яносто відсотків неадекватів усього десять нормальних.

— А ти про це, — подруга стукає себе по чолі. — Не хвилюйся, це друг Пітера.

— Твого чоловіка? — я зойкаю.

— Так, дуже порядний і гарний чоловік, — її усмішка тьмяніє. — Стоп, подруго! Ти за кого мене маєш? — її ніздрі розширюються. — Я б ніколи не запропонувала тобі зустрітися з якимось лівим челом із вулиці! — вона надуває губи. — З Адріаном я постійно бачуся на оцих занудних заходах, куди запрошують Пітера, а з ним і його супутницю. Адріан завжди сам на таких подіях.

— І тебе це, звісно, аж ніяк не бентежить, — фиркаю я. — Може, це не просто так?

Подруга закочує очі.

— Просто Адріан трудоголік, і в нього на стосунки немає часу.

— Ну, клас. Нащо мені чоловік, у якого постійно не вистачатиме часу на наші стосунки?

— Та ти даси мені договорити й перестанеш чіплятися за слова, щоб знайти привід відмовитися? — подруга тарабанить пальцями по столу й зітхає.

— Гаразд, кажи, — дозволяю їй договорити тільки тому, що більше не хочу сьогодні сваритися.

— Адріан сам сказав Пітеру, що вже готовий завести сім'ю й навіть приділяти час коханій людині, але не знає, де шукати ту саму. В інтернеті не хоче. Пітер радив пошукати на роботі, але в Адріана на фірмі не так багато жінок, і вони майже всі заміжні.

— Що ж це за фірма така? — усе ж не витримую й вставляю свої п'ять копійок.

— О, а це дуже цікаво, — вона грає бровами, — у нього власне видавництво.

 Я вирівнююся на стільці.

— Яке?

— Назва якась пов'язана з квітами, забула.

— "Лілея"? — в мене перехоплює подих.

— О, ніби воно! — киває подруга й з'їдає ще одну цукерку. — Чула про таке? — вона хитро примружується.

— Звісно, — вигукую я, — у мене є кілька книжок від цього видавництва, і я від них у захваті, — відчуваю прилив радості, згадуючи одні з найкращих книжок у своїй бібліотеці.

— Ну, от і супер! Вам буде про що поговорити! — Стелла зручніше вмощується в кріслі.

— Чому я? А звідки він про мене знає? — в голові з'являється купа різних запитань.

— О, ну це Пітер — мегамозок. Він якось прийшов і спитав мене про тебе.

 Я від подиву розширюю очі.

— Про те, чи є в тебе стосунки. От не дивися так на мене, він тебе сприймає майже як сестру. Досі пам'ятає, як ти в нас жила й ви постійно грали в шахи. І він сумує й каже, що кращого партнера, ніж ти, у цій справі так і не знайшов.

 Я усміхаюся. Так, Пітер класний чоловік. Іноді я думаю про те, що саме зі мною не так. Стелла знайшла свого ідеального героя роману, а на моєму шляху трапився поганець, який так і не перетворився на принца.

— Одним словом, він розповів мені про Адріана та його пошуки, і ми дійшли згоди, що ви могли б бодай спробувати щось. Ти любиш читати, у нього своє видавництво. Ти хороша дівчина, а він класний хлопець. Ти ж хотіла зустріти когось схожого на Пітера. Хотіла ж? — вона запитально дивиться на мене.

 Я збентежено киваю.

— Ну, от тобі його друг! Забирай! — вона усміхається. — Завтра о пів на шосту в "Синій троянді" він буде чекати тебе за сьомим столиком.

 Моя щелепа відвисає. Все так просто.

— Але мені треба подумати, я ще не вирішила...

— Ой, перестань. Ми обидві знаємо, що тебе зацікавив цей чоловік. Як мінімум прийди та поговори з ним. Ну, не знаю, про видавничі плани. Чи попроси видати улюблену книгу. Не всі книголюби мають такий шанс.