Розділ 5

 Ми йдемо вулицею, освітленою ліхтарями. Стелла попереду, а я плетусь позаду. Тьмяне жовте світло падає на дорогу. Легко сніжить.

 Після того, як ми пішли з льодової арени, жодна з нас не промовила ні слова. Я не знаю, з чого почати розмову, а подруга ображається.

— Стелло, — кличу її я, — почекай!

 Вона не зупиняється, але трохи уповільнює крок. Звісно, куди мені, метру у шапці, наздогнати її? Дівчина зі своїм зростом, легко могла б бути моделлю. Подруга в мене взагалі дуже гарна: руде довге волосся, яке вона іноді підфарбовує в червоний, очі кольору синього неба, тендітна фігура.

 Я прискорюю крок.

— Давай поговоримо! — кажу задихаючись, мені важко підтримувати такий швидкий темп.

— О, тепер ти хочеш поговорити! — Стелла награно розводить руками. — Як мило з твого боку.

 Я смикаю її за рукав.

— Ну, припини, я все поясню! — кажу я, відчуваючи, як починаю тремтіти від холоду.

 Може, варто кудись зайти випити кави з шоколадом? Я знаю, це точно розтопить Стеллу.

 Повертаю голову й дивлюся на вітрини магазинів, повз які ми проходимо: бутики, продуктові крамнички. Як на зло, жодної кав’ярні чи ресторану.

 Куди йде Стелла, навіть не здогадуюся.

 Ми проходимо повз поворот до маленького провулка, я повертаю голову й бачу підсвічену блакитним світлом табличку у формі чарівного казана з написом: "Кава з котла".

 Зупиняюсь. Дивна назва для кав’ярні, але мені подобається цей креатив. Усміхаюсь.

 Стелла підходить до світлофора, готується перейти дорогу й озирається на мене.

— Ти чого? — питає вона й повертає голову в сторону провулка.

— Ходімо вип'ємо кави, я пригощаю! — кажу я, сподіваючись, що не доведеться вмовляти її триста років.

 Хто знає, де ми тут знайдемо ще одну кав’ярню. Взагалі, мене за всі ці роки не часто заносило саме в цей район.

 Стелла зітхає.

— Гаразд, але тільки тому, що мені цікава ця кав'ярня. Ніколи не звертала уваги, що вона тут є, — каже подруга, відходячи від дороги.

Ми розвертаємося та йдемо в бік кав'ярні.

— Може, вона нова? — дивлюсь на табличку, бо й сама не пригадую такої назви.

— Навряд. Поглянь, яка потріскана дощечка.

Я придивляюся уважніше й бачу, що справді, малюнок на ній вже не першої свіжості, є тріщини, а з деяких літер трохи залізла фарба.

— Напевно, просто не дуже популярна, — знизую плечима.

— Бо непомітна, — каже подруга, озираючись на головну дорогу.

 Я киваю, й ми заходимо в кав'ярню через скрипучі дерев'яні двері.

 Нас зустрічає приємний аромат кави та прянощів. Усередині панує атмосфера магії та затишку. Високі дерев'яні стелажі тягнуться аж до стелі. Книги на полицях схожі на антикваріат — потерті обкладинки додають їм особливого шарму.

 У кутку біля каміна розташовані кілька низьких столиків, оточених старими, але зручними кріслами, прикритими м'якими пледами.

 На стінах висять картини, що зображують елементи магічного світу: відьом у великих капелюхах, лісових чаклунок, які збирають трави під місячним сяйвом.

 У кав'ярні розставлені свічки та магічні атрибути: камені, карти таро, руни...

 Огляд приміщення перериває старенька жінка в темній довгій сукні, з акуратною елегантною зачіскою. Вона ніби з'явилася з іншого століття, немов щойно вийшла з телепорту. Жінка підходить до нас з теплою усмішкою на обличчі.

— Вітаю вас, — промовляє вона м’яким, але впевненим голосом. — Це ваш перший візит?

 Ми зі Стеллою синхронно киваємо.

— Добре, тоді розкажу вам трошки про це місце. —  вона розводить руками, наче екскурсовод в музеї. —  Це кав'ярня - книгарня, де я вже багато років підряд, готую каву за старим сімейним рецептом. До гарячих напоїв пропоную випічку або цукерки власного виробництва.

 Старенька усміхається, а я зачаровано переводжу погляд на величезний вибір книг.

— У вас можна читати всі ці книги?

— Звісно, — відповідає вона, — книги з оцих стелажів можна читати, — показує рукою на величезні шафи з книгами. — А отам — книги на продаж.

 Я переводжу погляд і бачу новенькі обкладинки не деяких стелажах.

— Тут дуже затишно! — усміхається Стелла. — Як давно ви тут працюєте? — подруга оглядає приміщення великими від захоплення очима.

— Це місце було тут ще до мого народження, — відповідає жінка, задумливо дивлячись на стелажі. — Сімейна справа моїх бабусі й дідуся, тому я працюю тут із юних років, спочатку допомагала батькам, а потім... — вона зітхає. — Потім усе це лягло на мої плечі. Я присвятила життя роботі в "Каві з котла". Але на жаль, після Різдва доведеться її закрити. Часи змінюються, люди вже не приходять так часто за книгами, як колись. А я через вік не можу підтримувати обслуговування на достойному рівні, дуже втомилася. Та й передати справу нікому. Як не старалася, родинна справа закінчиться на мені. — Жінка змахує зі щоки сльозу.

Стелла підходить і поплескує її по плечу. Я не можу знайти втішних слів.

— Можливо, ви могли б найняти когось на допомогу? — співчутливо запитує подруга.

— На жаль, на це немає грошей. Я витратила всі заощадження, щоб родинна справа ще трохи проіснувала.

 Ми зі Стеллою переглядаємося. Я зітхаю.

— Як шкода, — кажу я.

 Жінка киває та проводить нас до одного зі столиків.

— Так, але я рада, що багато хто з постійних клієнтів згадуватиме нас із теплом у серці, — тихо відповідає старенька. — Кави? — запитує вона змінюючи тему.

— Так, дві кави за вашим сімейним рецептом, — усміхається Стелла.

— І цукерки! — додаю я, бо вже кортить їх скуштувати.

— Кілька хвилин! — каже жінка й зникає за стелажами, залишивши нас сам на сам.

 Ми зі Стеллою дивимося одна на одну й по черзі зітхаємо. Шкода стареньку, це місце справді дуже затишне, й сумно, що його скоро не стане.

 З моєї сумки доноситься звук телефонного сповіщення. Я беру його до рук і бачу повідомлення з невідомого номера. Відкриваю його, читаю, і мої очі розширюються від жаху: "Я знайду тебе, як дорахую до десяти. Даю шанс сховатися."